Глава 8. Розрада

Зелені очі роздивлялися відбиття в дзеркалі. Минув тиждень і, здається, що все могло вже давно змінитися. Але Єва не відчувала цього. Сумувала за Владом. Навіть хотіла приїхати до будинку його батьків. Лише Наталя вмовила її почекати, трохи подумати, перш ніж зробити такий вчинок.

Сьогодні потрібно зустрітися з Кеном, він знайшов вільне приміщення для кафе.

Початок грудня. Прийшла пора, коли дерева, вкриті вологим пухнастим снігом, загоряються тисячами мерехтливих вогнів. Вікна прикрашаються блискітками та різноманітними сніжинками. Всюди розкривається передсвяткова атмосфера. Іграшкові діди морози співають веселі пісеньки, з колонок звучать закордонні різдвяні хіти. Місто немов стає казковим, запрошує зануритися у стан безтурботності, наївності та мрійливості...

Ідучи вулицею, Єва не стримувала усмішки: погляд відволікався на гірлянди та на химерні візерунки, які малювали відблиски на асфальті.

У великих вікнах із зеленими рамами тьмяно світилося. Усередині помітила Максима, він розставляв столи, знімаючи з них магазинну плівку. Хлопець у метушні навіть не помітив, як поруч біля нього хтось опинився. Розвернувшись, не очікував побачити перед собою Єву, здригнувся. До його рук прилип великий моток зім'ятого скотчу, у якому він з кожним рухом ще більше заплутувався. Клейка стрічка чіплялася до рукавів сорочки, від чого Макс починав нервувати.

— Липка зараза! — пробурчав у серцях, з невдоволенням дивлячись на дівчину.

— Сам такий! — обурено вигукнула Єва, сміючись.         

— Взагалі-то, я про це, — показав руки.

— Іди, я тебе врятую з полону китайського виробництва, — підійшла ближче, намагаючись лівою рукою відліпити від одягу Максима залишки скотчу.

Ідеально випрасувана сорочка малахітового кольору, чорні джинси, черевики на шнурках. Зараз Кен був трохи інакшим: волосся неохайно розпатлане, а на щоках легка щетина. Від нього пахло одеколоном і кавою.

«Напевно, від прихильниць немає відбою», — подумала Єва, мигцем дивлячись на гострі чоловічі вилиці.

Її Влад теж гарний чоловік, але в нього світліше волосся й не такі симетричні риси обличчя. Та й зовнішність не є душею людини. Навіть найпрекрасніші губи можуть брехати... Навіть улюблені очі можуть приховувати обман.

Максим відійшов за стійку та виніс звідти троянди. Підійшов до Єви й простягнув їй квіти, усміхаючись куточком губ. Дівчина якраз намагалася зняти куртку, тому спантеличено залишила один рукав звисати вздовж тіла.

— Sexy red[1], — сказав він, дивлячись на її біло-червоний светр з оленями, мордочки яких смішно розтягувалися в сторони на грудях.

— Зовсім знахабнів! — грубо рикнула Єва, акуратно знімаючи рукав з поламаної руки. — Тебе хто вчив компліменти такі роздавати?

— Я про сорт троянд, дурненька! — усміхнувся та ще наполегливіше подав букет.

— Невихований віслюк, — прошипіла крізь зуби, відвертаючись від Макса та йдучи до упакованих меблів біля стіни.

— Я «Коза», — промовив у спину він.

— Хотів сказати — козел? — обернулася через плече до нього.

— Цікаво, а хто тебе вчив компліменти роздавати, а? — став позаду неї, в очікуванні поки та повернеться до нього обличчям. — За східним гороскопом я коза, а не віслюк...

— А я не вірю в гороскопи! — різко вимовила Єва, повертаючись до Максима. — І квіти не візьму, подаруєш своїй пасії.

— У мене немає нікого. А квіти, як подяка...

— Я ще нічого не зробила, ось, навіть стілець не можу розпакувати, тому що деякі заважають...

— Ходять віслюки тут всякі, не дають справи робити! — підіграв Макс і, сміючись, поклав букет коло куртки Єви.

Вона намагалася приховати зніяковіння, не показувати почервонілого обличчя. Усе-таки, чужі залицяння їй зараз зовсім не потрібні. Хотілося швидше зануритися в роботу, щоб трохи забути про душевні муки.

Подивилася на спину Максима, поки той наливав каву у маленькі чашечки. Якщо він не залишить загравання, доведеться шукати іншу вакансію.

До пізньої ночі допомагаючи новому начальнику доводити до ладу приміщення, Єва намагалася не згадувати, що в той день, тиждень тому, після появи цього чоловіка поруч, усе пішло шкереберть. Вони говорили ні про що або про важливе. Обговорювали, який вид товару будуть закуповувати в першу чергу, можливі акції до свят та інша ділова дрібниця...

Збираючись додому, квіти вона не взяла. Уже на порозі будівлі, коли Максим зачиняв двері, попросила:

— Більше не даруй мені нічого! І не розмовляй так, ніби ми друзі або я твоя чергова подружка. Ми колеги. І крапка. Не роби так, щоб я знову залишилася без роботи. Вдруге не пробачу!

Під кінець фрази вона сказала більш жартівливо й стукнула кулачком по його плечу, щоб знизити напругу.

— Ти нестерпна! — закотив очі та всміхнувся. — Я буду чинити так, як хочу, мила.

— Самовпевнений...

— Віслюк, так, пам'ятаю, — засміявся Максим, вперто дивлячись у вічі. — Приходь завтра близько десятої, складемо меню, дитинко.

— Мандаринко! — скривила губи. — Дядько, не наривайся!