Глава 7. Друг

Тиша. Як багато в ній може зберігатися різних емоцій: сум, спокій, туга, радість, біль, і набагато рідше — щастя...

Думки немов подорослішали в одну мить. Тепер вона одна. Дзвінок мамі не допоміг. Та лише ще більше засмутила Єву, коли почала плакати, що вони з майбутніми сватами вже планували, як будуть організовувати весілля. Тонка обручка привертала до себе увагу своєю лише присутністю. Взяла її в руки, повільно розглядаючи. Хотілося приміряти, уявити, що Влад зробив пропозицію, а попереду на них чекає прекрасний час.

В очікуванні подруги Наталки, безглуздо гортала стрічку новин у мережі. Порожня квартира гнітила. Через це відчувала бажання поділитися переживаннями. Наталя давно її знає, ще з часів навчання в інституті. Вона зрозуміє та поспівчуває, якщо потрібно посварить. Та людина, якій можна довіряти.

Заграла мелодія дзвінка, а на екрані висвітилося «Парасолька». Єві не хотілося засмучувати знайомого проблемами, тому вона поплескала себе по щоках, підбадьорюючись, і тільки потім відповіла.

— Плакала? — перше, що почула в слухавці.

— Зовсім ні. Чекаю подругу. Усе терпимо.

— «Так, Віталіку, плакала. А ти так вчасно зателефонував, щоб мене підтримати!». «Звичайно, Єво, я завжди готовий тебе вислухати!». Ось, що я думав почути.

Єва всміхнулася. Голос Парасольки здавався бадьорим, злегка гучним, але в ньому відчувалася м'якість та впевненість, яка заспокоювала.

— Усміхаєшся? — запитав він.

— Усміхаюся, Віталіку. Як твоя робота? Усе вдається?

— Так, скоро їду у відрядження. Якийсь час буду працювати закордоном.

— Над чим зараз працюєш? — пролунав дзвінок у двері, Єва піднялася, засовуючи ніжки в теплі плюшеві капці у вигляді білочок.

— Створюємо нове покоління перегонів для приставок. Буду везти проєкт на тестування та презентацію. Подруга прийшла?

На порозі, схилившись, стояла Наталя, поправляючи краї елегантної спідниці. «Прямо з офісу», — зазначила для себе Єва. Вирівнялася, струшуючи пасмо короткого каштанового волосся з обличчя. В її руці була пляшка білого вина. Підморгнувши, вона не соромлячись увійшла у квартиру. Вони давно стали одна одній немов рідні, тому окреме запрошення увійти не було потрібне.

— З ким ти? — пошепки запитала подруга, киваючи на телефон у руці Єви.

— Парасолька, — розсміялася, побачивши скривлене обличчя Наталки, — точніше, Віталік. Це мій Віталік — випадковий друг.

— О! Мене підвищили! — несподівано закричав у слухавці Парасолька.

Єва запищала, одночасно з переляку та втіхи за хлопця. Пританцьовуючи плечима, на кілька хвилин забула, що ще до дзвінка була готова впасти у зимову сплячку.

— Його підвищили! Ура! Вітаю! — щиро почала радіти, усміхаючись. — І хто ти тепер? Генеральний директор?

— Друг...

На мить Єва завмерла. Не кліпаючи, дивилася на подругу, яка наливала в келихи рідину блідо-зеленого кольору. «Друг». Дійсно, вона ж тільки що назвала його своїм другом.

— Парасолько?

— Так, Єво?

— Приїжджай, у нас є пляшечка молодого вина. Думаю, для тебе знайдеться келих!

Наталя у подиві дивилася на подругу, покрутивши пальцем біля скроні. Примруживши карі очі, пошепки запитала:

— З глузду з'їхала? Незнайомого додому запрошувати?

— Тсс! — засичала Єва, стримуючи сміх. — То що, сховаєш мене від дощу зі сліз?

— Так-так… Ти намагаєшся зі мною загравати? Або хочеш помститися декому?

— Уф, мені не подобаються такі питання...

— Я б приїхав до дівчинки з телефону, та тільки вона жартує. І не час зараз. Нехай все стане на свої місця й складеться так, як повинно бути. Не станемо квапити події.

— «Так, звичайно, Єво. Я вже купую квиток і мчу знайомитися з тобою наяву!». Ось що я думала почути.

Розсміялися обидвоє, лише Наталка з нерозумінням дивилася на Єву в широких спортивних штанах і худі, з розпатланим пучком волосся й темно-синьою пов'язкою, що утримувала руку в гіпсі. Ще годину тому подруга телефонувала плачучи, а зараз сміялася, розмовляючи з чужою людиною. «Дивна», — подумала вона, показуючи на годинник і кваплячи Єву.

— Парасолько? Мені вже час. Але дякую, що ти зателефонував, друже...

— Тепер я буду чекати від тебе дзвінка, а то відчуваю себе дивним, надзвонюючи тобі. Адже мені все ще цікаво, як ти розв'язувала питання з роботою. І твоя подруга має рацію — не запрошуй незнайомців додому!

— Сказав, що ти права! — передала слова Наталці.

— Плюсик йому в карму! — голосно відповіла та, щоб співрозмовник у слухавці почув. — Не хочеш розповісти, хто це?

Єва, попрощавшись з Віталієм, прибрала телефон убік та сіла навпроти за столом. Вона й хотіла б щось розповісти про хлопця, але в сум'ятті власних турбот не особливо цікавилася ним.

— Він якийсь... незвичайний. Ось така в мене асоціація, — знизала плечима.

Пояснивши подрузі, що сталося з Владом, про його каяття та обіцянки, Єва не згадала одного — обручки, яка призначалася їй. Або не їй. Цього вона не дізнається. Перебуваючи кілька років у пелені закоханості, не помічала, що насправді між ними могло й не бути довіри. Їм було добре разом, затишно та спокійно. Напевно, саме ці відчуття викликали в душі впевненість у почуттях і в людині. Він здавався стабільним та надійним, у той час як вона була повною протилежністю — трохи чудною, непостійною, дурнуватою, але завжди щирою...