Глава 6. Усе скінчено

Легше розлучатися, коли ти заздалегідь відчував, що між вами прослизає брехня. Коли обійми не такі міцні, поцілунки не такі довгі, а дні не такі щасливі. Але, якщо відчуваєш, як тебе люблять, бачиш це й приймаєш з вдячністю — боляче усвідомлювати, що ти... програв! Сів у калюжу, схибив, помилився — називай, як хочеш! Сліпо вірив у те, чого насправді не існувало. Ось це важко. Виправдані підозри та недовіра допомагають підготуватися до можливого удару. Однак не в цьому випадку! Єва любила безтурботно. А значить — щиро...

Вислухати зізнання у зраді — розірвати свою душу на мільйони шматочків. Її не склеїти, не зашити, не купити нову. Слухати, чому тебе зрадили — закритися в темній скрині. Ти недостойний вірності, тому сховайся якомога далі...

«Сьогоднішній вечір пройдеться по мені асфальтоукладачем!» — роздумувала Єва, розчаровано пнувши ногою пакет з речами Влада. На паркет випав край сорочки, щось клацнуло об підлогу й тихенько покотилося під комод зі взуттям.

Ставши навкарачки, вона довго й марно намагалася намацати те, що впало. І ось, пальці торкнулися чогось плоского та прохолодного. Вирівнюючись, почула, як відкриваються двері. В її руці лежала обручка. На порозі стояв Влад. Їхні погляди зустрілися в німому нерозумінні. Обидвоє дивилися на прикрасу, що лежала в тендітній долоньці.

— Їй? — майже пошепки запитала Єва, підіймаючи заплакані очі на коханого.

— Тобі... — ласкаво відповів і спробував підійти ближче, але та зробила крок назад.

— Не вірю.

— Маєш повне право. Я все розповім. Лише вислухай, дозволь розповісти, дозволь пояснити, чому я тебе... обдурив.

Проковтнула схлипування, згадуючи про телефон у кишені джинсів. Він раптом став нещадно тиснути крізь тканину, немов нагадуючи недавні настанови її «віртуального друга».

Обручка в долоні стала гарячою, обпікала могутньою неправдою, яка встромилася в серце, зламала кістки та випила всю радість...

— Проходь до кухні. І зроби вечерю. Я страшенно голодна.

Голос звучав суворо та відчужено. Проте, підсвідомо розуміючи, що це може бути останній спільний вечір, вона хотіла насолодитися ним сповна.

У квартирі розносилися апетитні аромати, тихо грала музика, вікна були зачинені й не пропускали шуму вулиці. Єва сиділа, спершись спиною об холодну стіну, спостерігаючи за тим, як Влад розставляв посуд і страви. Їй не хотілося його слухати. Хотілося повечеряти та лягти під теплу ковдру, притискаючись крижаними ногами до нього. Чути, як він бурчить через це. Ледве стримала усмішку, згадавши, як Влад випадково впав з ліжка, коли намагався ухилитися від її ступнів.

— Я вліз у борги. Через мою помилку фірма втратила величезну суму грошей. Збиток повісили на мене. Та дівчина, яку ти бачила... вона дочка директора.

— Більш вигідна партія, ніж я... — хмикнула Єва, з силою наколюючи виделкою м'ясо.

— Я думав, що якщо вдасться зблизитися з нею, то вона допоможе вмовити батька зняти з мене борг.

— Але, якщо ти накоїв таких справ, з якої радості тобі повинні прощати борги? Ти не вмієш відповідати за свої вчинки.

— Я б позбувся всього. Ми позбулися б усього, — змахнув руками в повітрі від хвилювання.

— І що? Усе можна вирішити, коли поруч є підтримка.

— Ти не розумієш…

— Ні, це ТИ не розумієш! — підскочила на ноги, кинувши виделку на стіл, та стукнула об білу тарілку, розколовши її надвоє. — Ти обрав шлях зрадити мене, зрадити нашу любов, у замін на гроші. Обрав приховати від мене проблеми. Скажи, невже настільки не довіряєш, що не зміг поділитися зі мною всім? Ми б знайшли рішення. Зайняли б у батьків, у друзів, заробили б!

— Я думав…

— Ні, милий, ти не думав! Ти підло скористався іншою дівчиною, її серцем, її становищем. Ти боягуз! Ти...

Влад встав та міцно обійняв Єву, притискаючи до себе. Вона намагалася вивільнитися, але безрезультатно.

— Я люблю тебе, і все це придумав, щоб не руйнувати наше майбутнє! — прошепотів, заціловуючи вухо крізь волосся.

— Ти вже зруйнував! Пусти! Мені боляче! — відштовхнула та відійшла до дверей кухні.

З відстані дивлячись на Влада, на смачну вечерю, на чайник, який почав свистіти, жахнулася, що все це... прийшло до кінця.

— Іди. Забери речі та йди! Візьми, — витягла з кишені обручку, — здай у ломбард та віддай частину боргу. Усе вирішується, Владику, усе вирішується...

— Вирішимо й про нас? — благально подивився, його очі наповнилися вологою пеленою.

— Я вже вирішила. Між нами все скінчено.

— Добре, — витер обличчя долонею, видихнув, — я піду, Єво. Тільки пам'ятай, що я справді тебе кохаю. Це правда! І зроблю все, щоб ти мене вибачила. Не можна просто взяти та викинути кілька років стосунків.

— Правда? Що таке «правда», Владе? Для мене цього слова більше не існує. Іди...

Він не довго збирався, мовчки забрав пакети з передпокою й непомітно пішов, не грюкнувши дверима. Лише на тумбочці залишив обручку. Побачивши її, Єва здалася та розплакалася. Половина душі благала пробачити коханому, а друга наполегливо дряпала нігтями, нагадуючи про біль, який вона відчувала...