Глава 4. Рішення про зміни

Крутячи в руках червоний чохол з наліпками у вигляді смайликів, дівчина відчужено дивилася на ввімкнений екран. Отже, треба думати, як почати життя заново: пошукати нову роботу — це раз, витримати розлучення — це два, а також спробувати впоратися без чиєїсь допомоги… Телефон тихенько завібрував, нагадуючи про непрочитане повідомлення.

Від кого: Парасолька

15:41

«Якщо ти зараз ридаєш, згадай, що від сліз у тебе стануть набряклі очі! Якщо будеш сумувати — підвищиться рівень кортизолу й ти привітаєшся з депресією. Воно тобі треба? Усміхайся, тільки так ти переможеш!»

Вуста легенько розтягнулися в усмішці. Дивно, що Віталій написав першим, бо наче не домовлялися про подальше спілкування. Бурхливий характер трохи вщух, а настрій з войовничого змінився на сумний. Звикла до всього легкого та щасливого, Єва зараз не розуміла свого стану.

Походивши колами по квартирі, зробила собі м’ятного чаю, накинула на плечі куртку та відкрила навстіж вікно. Підтягнула до нього важке крісло й всілася спостерігати за тим, як хиталися пожовклі дерева навпроти будинку. Їхні тонкі стовбури впевнено тягнулися у височінь, до неба, до сонця. Обійнявши пальцями гарячу чашку, зіщулилася від болю в руці та від прохолодного вітерця, що прослизав, підіймаючи фіранки. Поставивши чай на підвіконня, взяла телефон:

Кому: Парасолька

15:55

«Мій кортизол годину тому поїхав, а його речі досі тут. Тому, усе ще попереду…»

Уже через мить пролунав дзвінок:

— Ти його вигнала? — спокійно запитав Віталій, наче вони давні друзі.

— Так, але він вмовив поговорити пізніше, коли я заспокоюся, — важко зітхнула Єва, дивлячись на хмари, що почали наливатися рожевим світлом.

— Пробачиш йому?

— Я дуже кохаю Влада…

— О, ти така мила, дівчино! — почула, як він усміхнувся. — Але не забувай, що не можна дозволяти ображати себе. Нікому.

— Так, пращуре, твої мудрі вказівки доречні, — засміялася. — Ти, випадково, не психолог?

— Ні, я створюю відеоігри, — десь на фоні співрозмовника почулися чужі голоси, Віталік одразу квапливо заговорив: — Мені треба бігти, але в тебе є мій номер, можеш телефонувати будь-якої хвилини. Добре?

— Знову наша бесіда завершується недоказаною… — потираючи хвору руку, сумно промовила Єва.

— Буде ще один привід зв’язатися. Обіцяй, що не плакатимеш? — було чутно, як хлопець кудись швидко йшов, дихання збивалося, але він продовжував тримати телефон коло вуха.

— Обіцяю. Бувай, Парасолько!

Поклавши слухавку, відчула, що відтепер повинна хоча б раз стримати своє слово й дійсно виконати обіцянку. Не плакати! Не плакати! Стиснула долоню в кулачок та притиснула до очей. «Не можна дозволяти ображати себе!». Уже від сьогодні вона вирішила, що зміниться. Більше ніякої нестабільності, ніяких запізнень та ніякої безвідповідальної Єви!

Наступного ранку, підготувавшись до змін у житті, дівчина не підготувалася до скаженого болю, який охопив усе тіло, від голови до п’ят. Це ж треба! А вчора боліла лише рука… Адреналін вщух, дозволяючи організму показати свою слабкість.

Важко зітхаючи, Єва ледь сповзла з ліжка. Незачинене вікно за ніч створило у кімнаті льодовиковий період. Тремтячи й мружачись, швиденько побігла в кухню, дістаючи пакування з кавою, щоб скоріше прийти до тями.

— Нічого собі, пів на одинадцяту! — майже скрикнула, зазирнувши на телефон.

На ходу допиваючи кавовий напій, стрімко направлялася до колишнього місця роботи, бо як виявилося, у теці не вистачало її медичної книжки. На шляху до кав'ярні згадуючи, де найближчі гарні кафе або ресторани, зовсім не помітила, як позаду неї хтось постійно йшов. У вухах гучно лунала музика, думки були зайняті, тому, коли над плечима промайнули кремезні чоловічі руки, Єва заверещала від переляку. Вхопившись здоровою долонею у коричневі двері кафетерію, різко озирнулася, майже опинившись в обіймах…

— Кене! Хай тобі ногу зведе! Ти нащо підкрадаєшся, жуче? – він ворушив губами, але вона нічого не розуміла. — Що?

Усмішка змусила задивитися на його губи. Юнак обережно підвів руку до обличчя дівчини, торкаючись волосся. Єва трохи відхилилася, але той лише потягнув навушники за дроти, виймаючи з її вух.

— То, ти не тільки невихована, а ще й глухенька? — куточок губ потягнувся догори.

— А ти, бачу, тупенький. Не знаєш, що не можна так людей лякати! — гордівливо промовила, розвертаючись знову до дверей.

— Заходь, у мене якраз є до тебе ділова розмова.

Він вхопив її за живіт та немов фарфорову статуетку переставив за поріг кав’ярні. Очі хитро заблищали, вираз обличчя нагадував хижого лиса, що полював за наївною пташкою. Але ж Єва не курочка, а кмітливий горобчик, що злетить у повітря, як тільки побачить ворога.