Глава 2. Парасолька

У лікарні стало відомо, що Єва зламала праву руку. Тепер з місяць треба ходити в гіпсі. Добре, що хоч шеф розрахунок дав, інакше прийшлося б непереливки. Але зараз більше турбував не біль та не майбутні труднощі... З думок не йшов той клятий поцілунок. З Владом вони зустрічалися вже майже два роки, стосунки здавалися чудовими й щасливими. Навіть не могла підозрювати, що він зраджує. Закортіло плакати. Стримуючи тремтіння губ, дістала телефон та почала набирати новий номер подруги. Довгі гудки засмучували, хотілося швидше розказати Наталії вранішні пригоди.

— Алло? — відповів чоловічий голос.

— Ой, а де Наташа?

— Та немає її тут, а що трапилося?

— Трапився ранок...

Тягнучи здоровою рукою зламаного велосипеда, Єва плечем утримувала телефон, й вже ледь не вирішила покинути залізяччя посеред вулиці, якби не порожня лавка у кінці парку, що вабила присісти й відпочити.

— Розкажеш? — турботливо спитав чоловік.

— Передаси Наталці, щоб перетелефонувала Єві, одразу як звільниться? — дівчина дивилася на погнуті колеса, радіючи, що вціліли ноги.

— Ти сама їй ще раз набереш, добре? — у трубці почувся легкий смішок.

— Коротше, звільнили, коханий зрадив, на додачу збила машина, й зараз я сиджу у парку, зі зламаною рукою, зламаним ровером та здається, зламаним життям...

— Навіть боюся з тобою спілкуватися.

— Що? — наче отямилася від здивування. — Чого це раптом?

— Жінка у розпачі небезпечна. Не хочу потрапити.

— Ти вже потрапив, — засміялася. — До речі, як тебе звати?

— Віталій.

— Віталій? Що за ім'я таке? Ти що, з ери динозаврів?

— Хто б казав, Єво...

Захихотіла, мружачись від сонечка, що промайнуло крізь жовте листя, й спрямувало прямо в очі. Голос у трубці здавався знайомим, якимось дуже близьким, теплим, ніби чула його не вперше.

— А ти хто Наталці?

— Ніхто.                         

— То чого в тебе її телефон? — занервувала, хвилюючись за подругу.

— Це не її телефон, — чоловік говорив спокійно, навіть трохи весело, легенька хрипота змушувала вслухатися в красу тембру.

— Так, Віталію, пояснюй!

— Яка ти непосидюча... Перевір номер, який ти набирала.

Єва прибрала телефон від вуха, розблокувала екран й продиктувала цифри. Нічого не розуміючи, знову піднесла трубку:

— Почув?

— Так. А тепер завершимо виклик. Спробуй набрати знову цей номер спочатку та подивись збіги, добре? На всякий випадок, прощавай...

Пролунали короткі гудки. Єва дивилася відчужено на смартфон. Чомусь цей раптовий кінець розмови її засмутив. Дослухавшись до поради, почала наново натискати номер Наталки. Вже після третьої цифри система показала збіг викликів. Один номер позавчора о двадцятій вечора, й сьогоднішній вранішній. Але... у другому номері замість п'ятірки стояла вісімка. Закотивши очі, видихнула. Клацаючи телефон «не робочою» лівою рукою, ще й тягнучи велика, Єва натиснула не ту кнопку — «8» замість «5», що знаходяться поряд у стовпчику. От халепа! Підтиснувши губи, ніяковіючи, зателефонувала на номер Віталія:

— Вибач, я помилилася однією цифрою! Ти ж зрозумів, що ми незнайомі, чому зі мною спілкувався?

— А ти чому?

Єва замовкла. Відповіді в неї не було. Так боляче душевно й фізично, що невеличка розмова зі сторонньою людиною могла стати тим елементом, який втішає та допомагає не брати до серця все, що трапляється в житті.

— Сподіваюся, я своєю появою не додав у твоє життя смутку? — перервав мовчання Віталій.

— Та ні, ти як парасолька без дощу, вчасно опинився поруч.

— Тоді розкрий мене, бо на дворі злива... — ніжно промовив хлопчина.

Єва засміялася, розглядаючи як ліниві голуби лякливо злітали вгору, здіймаючи сухе листя у повітря. Не хотілося йти додому, бо там все нагадувало про Влада: фотографія на стіні, квіти подаровані ним, навіть подушка, на якій ще позавчора спав коханий. Чому він її обманював? Вона ладна була змінитися заради нього, стати більш «стабільною», подолати власні звички... Заради кохання була згодна стати іншою.

— Яка злива? — підхопила, нарешті, його слова. — Сонечко сяє, хризантеми квітнуть!

— То, можливо, ми не поруч?

Єва озирнулася навкруги, шукаючи поглядом чоловіка з телефоном, й побачивши дідуся, що розмовляв по старенькому кнопковому апарату, зареготала від серця.

— Які таблетки тобі давали, Єво? — з насторогою, спитав Віталік.

— Ха, що? — витерла сльози з очей. — На тобі смішний капелюх, червона сорочка у клітинку, коричневі чоботи й у руці синя «Нокіа»?

— Нє, то «Алькатель», — серйозно відповів, наче й не жартував.

— Що?! — закашлялася дівчина, з усмішкою дивлячись на старичка, який проходив повз. — Ти щойно пройшов повз мене. На вигляд тобі років сімдесят.