Частина перша

 Айлін було нудно. Дуже нудно. Тому вона зібрала своє яскраве червоне волосся у хвіст та вийшла на двір. Пройшовши пару домівок, зупинилася біля книгарні. Її двері відчинилися та вдарили її по чолу. 
 Дівчина схопилася за місце, де її вдарили та позадкувала. Піднявши голову, аби насварити людину, що вдарила, вона витріщалася на нього. 
 Це був її друг з коледжу Сем. Він був у джинсах та кофті, що ховала його худе тіло. Брюнет, наче з рідким волоссям, здивовано поглянув на неї.
-Вибач!-підскочив до неї.-Сильно вдарив?
-Т-та ні...усе гаразд.-відповіла Айлін.-Справді.
 Він кивнув та доторкнувся до її чола долонею. Вона видихнула повітря, почула як її серце почало стукати по ребрах.
-Слухай, ти завтра зайнятий?-запитала вона, зробив крок назад.
-Я?-він оглянув навколо них все, наче щось шукав.-Та наче ні, а що?
-Не хочеш...завтра пройтися до парку?-запропонувала та.
 Сем спочатку здивовано поглянув на неї, а після посміхнувся та кивнув. 
-Звісно.
 Вони стояли мовчки хвилину, дивлячись одне на одного. Хлопець постійно бігав у різні боки своїми блакитними очима.
-Ти щось шукаєш?-запитала Айлін.
-Та загубив одну річ.-відповів він, поклавши руку на шию.-З сумки випала по дорозі, але то дрібниця. Не переймайся.
-Добре...Тоді до завтра.
-Так, до завтра.
  Вони кивнули одне одному та розійшлися. Айлін пішла далі, дивлячись тільки вперед перед собою.
 Зупинилась тільки, коли пальці в кедах доторкнулися до якоїсь прегради на землі. Дівчина опустила очі та побачила книгу в зеленій обкладинці. Узяла її у руки та оглянула. На ній не було автора чи малюнка, який міг би підказати, що воно таке. Лише була одна назва "Дрімляндія".
  Айлін обернулася та пішла до книгарні знов, щоб віддати книжку назад, хоча вона виглядала дуже старою як для цієї книгарні.
 Повернувшись до неї, потягнула за ручку дверцят та вони не відчинилися. Мабуть, вони зачинилися раніше. Айлін поклала книгу до своєї сумки через плече та пішла до свого гуртожитку.
  Там чекала пуста кімната з двома ліжками, одна частина кімнати виглядала наче тут ніхто не жив. Так воно й було. Одногрупницю Айлін, яку звали Анет відрахували та виселили з кімнати пів року тому. Анет вирішила пожартувати над викладачем та це обернулося дуже поганим кінцем.
 Тепер дівчина жила самотня в кімнаті. В ній не було багато речей: пару квітів на підвіконні, багато канцелярії та книжок для навчання з сопілкою на столі. Одяг та подібне лежать у шафі з обтертою фарбою.
 Айлін поклала книгу на стіл біля ліжка та сиділа, дивлячись на дзеркало поперед себе. Серце стукотіло шалено, очікуючи завтрашньої прогулки до парку.   
 Вона підвелася та дивилась у своє відображення, видихнувши повітря. Очі горіхового відтінку колихались зі сторони в сторону.
-Добре, я це зроблю...я повинна.
 Знов зробивши вдих почала говорити до дзеркала:
-Сем, мені треба тобі сказати дуже...важливу річ, так! Ну, мені типу подобаєшся і я хочу, ну...цих...як їх? Стосунків, ось! 
  Дівчина вдарила себе по чолу, яке ще боліло від зіткнення з дверцятами книгарні та скривилася.
-Виглядаю як дурепа. Краще мовчати зовсім. 
 Вона зітхнула та пішла до шафи шукати свою одежу для сну. Знайшовши біле плаття-піжаму, одягла та лягла в ліжко. 
 Годину чи дві не могла заснути, тому узяла книжку з дивною назвою в руки. Відкривши її, побачила зовсім білий папер без тексту. Кинула книгу на підлогу й перевернулась на бік, щоб заснути.