Мрія про море

Антону було вже сім років, а він ще ніколи не був на морі. Хоча йому так хотілося! Від друзів він багато чув, як вони подорожували у різні теплі країни. І влітку так чекав, що батьки повезуть його хоча б на Азовське море. Йому навіть снилося, що вони пакують речі і вирушають у подорож. Але літо добігло кінця, а батьки так і не зібралися до моря. Антон із сумом спостерігав, як на подвір’я з дерев падає мляве листя і повіває холодний вітерець.

Несподівано скло у вікні спалахнуло незвичайним сяйвом, і поряд з хлопчиком у хмарці опинилися якісь дивні маленькі істоти. Антон від несподіванки зойкнув.

Якусь мить істоти мовчки дивилися на Антона, а він розглядав незвичайних малюків. Їх було троє. Один нагадував хлопчика, завбільшки з долоню, був одягнений у хутряний білий костюм, а на спині у нього були крильця. У руках тримав маленьку сопілочку. Друга істота була білою кішечкою з маленькими крильцятами. На шиї в неї був вишитий комірець. А третій малюк був лелекою, проте на його тілі було біле хутро замість пір’я.

– Ви хто? – спитав по деякім часі Антон.

– Ми дрімчики, рятівники мрій. Я Лелійко, – мовив хлопчик-ангелик.

– А я Мура, – замуркотіла крилата киця.

– Я Бузик, – мовив лелекоподібний дрімчик і підморгнув Антону. – Не боїшся нас?

– Ні, не боюся. Ви такі цікаві, – всміхнувся хлопчик. – А що ви тут робите?

– Ми прийшли, бо ти втратив мрію, – сказала Мура.

– Я й справді зневірився. Так довго мріяв поїхати на море…

– Тому ми й прийшли до тебе, – сказав Бузик. – Нам дуже не подобається, коли діти сумують і гублять свої мрії. А оскільки ми трішки чарівники, то неодмінно допомагаємо діткам. Хочеш, ми допоможемо тобі?

– Я б хотів, – зітхнув Антон. – Але літо скінчилось, і тепер ми точно не поїдемо на море.

– Треба вірити, Антоне, – мовив Лелійко. – Ходімо з нами!

– Куди? – здивувався хлопчик.

– Побачиш! – мовив Лелійко. – Підійди до нас.

Дрімчики взялися за руки, і від них піднялася хмара вітру і світла. У склі вікна з’явився вогняний вхід.

– Заходь! – гукнула Мура.

Антон заліз у вогняний вхід, а за ним залетіли дрімчики.

Вони опинилися у просторій кімнаті. Там було багато іграшок.

– Отакої! – вигукнув Антон. – І де це ми?

Лелійко мовив:

– Це кімната однієї маленької дівчинки. Вона дуже самотня. Батьки не дозволяють їй гратися з дітками, бо вважають, що вони можуть погано на неї вплинути. Вона дуже журиться. Але батьки не хочуть її слухати. А нещодавно дівчинка дуже захворіла. Батьки дуже зажурилися. Жодні лікарі не можуть допомогти їй. Твоя мрія залежить від цієї дівчинки.

– Але як? – здивувався Антон.

– Згодом ти дізнаєшся, – сказала киця Мура. – Дівчинка зараз у своїй спальні, за он тими дверима, і незабаром вона прийде до цієї кімнати погратися.

– А що я маю робити?

– Твоє серце підкаже тобі, – сказав Бузик. – Ми будемо поряд.

Дрімчики полетіли на шафу і зручно вмостилися там.

Незабаром двері відчинилися, і до кімнати зайшла дівчинка п’яти років.

– Ой… Привіт! А ти хто? – здивовано мовила дівчинка.

– Привіт! Я Антон.

– А я Софійка. А як ти сюди потрапив? Тебе привели мої батьки?

– Ні-і-і… Мене привели сюди дрімчики…

– Дрімчики? Ой, не чула про таких. Ти ж мені про них розкажеш? Я така рада, що ти тут! У мене так давно нікого не було у гостях. Батьки не пускають нікого з дітей, кажуть, що ніхто з них не гідний спілкуватися з такою особливою дівчинкою, як я.

– А в чому твоя особливість? – здивувався Антон.

– Я багата, розумна і красива. Тато і мама думають, що на мене інші діти можуть погано впливати. Тому в мене нема друзів. Я дуже журюся через це. І тепер ось захворіла. Лікарі не можуть мене вилікувати…

– А давай гратися? В тебе так багато іграшок! Покажи мені, що може он та машинка?

Діти заходилися гратися. Вони сміялися, кричали, бігали. Дрімчики залюбки спостерігали за їхньою грою, сидячи на шафі.

Через деякий час за дверима почулися кроки. Софійка злякалася:

– Це покоївка тьотя Ніна! Антоне, тобі треба сховатися!

Антон заліз у шафу, а Софійка побігла до своєї спальні.

Дрімчики залетіли слідом за Антоном у шафу. На дверцятах було дзеркало. Дрімчики взялися за руки, від них пішла хвиля світла на дзеркало, і в ньому відчинилися вогняні двері.

Антон знову опинився в себе вдома. Він подякував дрімчикам за незвичайну пригоду.

Після того дрімчики приходили до Антона щодня і водили його в гості до Софійки. Діти подружилися. Софійка почала видужувати. І вже зовсім скоро від її хвороби не лишилося й сліду.

А одного ранку батьки Антона повідомили йому, що купили квитки до Єгипту і вони скоро всієї сім’єю вирушать на море.

Антон був щасливий! Коли дрімчики прийшли до нього, він спитав:

– Як вам вдалося вмовити моїх батьків?

Лелійко всміхнувся і мовив:

– А ми й не вмовляли твоїх батьків. Вони давно хотіли повезти тебе на море. Але не виходило, бо твого тата начальник не пускав у відпустку. Він був дуже злий, бо його маленька донечка Софійка тяжко хворіла.

– Софійка?

– Так, це та Софійка, яку ти знаєш. Її тато – начальник твого тата. Коли Софійка одужала – її тато на радощах нарешті дав твоєму татові відпустку. І тепер ви поїдете на море. А Софійка одужала, бо і її мрія здійснилася: у неї тепер є друг.

– Як дивовижно! – вигукнув Антон.

– Тепер ми тобі не потрібні, – сказав Бузик. – Ти зможеш сам приходити в гості до Софійки – як звичайні люди.

– Дякую вам, любі дрімчики!

– Будь ласка! – мовили гуртом малюки.

А Мура додала:

– Коли сумуватимеш – ми неодмінно прийдемо ще.

– Приходьте просто так, – сказав Антон.

Незабаром він з батьками вирушив на море. А коли повернувся, пішов у гості до Софійки: вона розказала своєму татові, чому їй вдалося так швидко одужати, і тато більше не забороняв дочці дружити з іншими дітьми.