Глава 2

Я неспішно йшов за своїм супроводом. Ватажка звали Крут, але він і ще кілька найспритніших воїнів побігли за сарматами, які дременули геть.

О, та я нарешті дізнався, у якій я епосі! Е-е-ем... Ладно, я й поняття не маю, чесно. Я спав на уроках історії. Знаю тільки, що сармати — це десь до Київської Русі: чи на століття, чи на тисячоліття, не пам'ятаю.

І ще дещо: місцеві називали себе «укири». Ага, ті самі легендарні предки — древні укри, що Чорне море викопали, а з землі гори збудували! І я тепер теж древній укр. Враховуючи, що я українсько-українського походження, можу вважати себе найдревнішим укром! Хоча з того, як вони це вимовляють, я не зовсім упевнений, чи то «укири», чи «укиги»... Ну нічого, стану імператором — поясню всім, як і що правильно!

Мої роздуми перервалися прибуттям на місце призначення: перед моїми очима постала «велична антична цивілізація».

На високому крутосхилі над річкою чорнів земляний вал, увінчаний загостреним палісадом із колод, та масивні дерев'яні ворота, біля яких чатували кілька воїнів зі списами. За цією огорожею тулилися десятки низьких напівземлянок із похилими очеретяними дахами, що майже вросли в землю, випускаючи крізь отвори сивий дим. Повітря було густо насичене запахами сирої землі, багаття, смаженого зерна та сушеної риби, а між глинобитними стінами блукали люди в грубому одязі та гавкали собаки.

Ось так і виглядає мій новий «люксовий житловий комплекс», де замість «розумного будинку» — глиняна піч, а замість кондиціонера й клімат-контролю — звичайна дірка в даху. Цивілізація! Десь на сорок халуп і, мабуть, понад сотню людей.

Та ну, нічого, Рим теж не одразу мегаполісом став! Ми тут теж новий Київ збудуємо, а поряд — ще й Нью-Йорк.

Мене неспішно завели всередину. Я та ще один воїн на ім'я Житин відокремилися й пішли до однієї з халуп, а інші двоє залишилися побалакати з місцевими жителями.

— Оце, — мовив Житин, — тут і раніше порожньо було. Старого Яруту років із п'ять тому загризли вовки, от з того часу хата й пустує. А тепер таких хат стало ще більше... — сумно сказав він.

— Ну що ж, розміщайся, а я піду поговорю, що там і як, — продовжив він, виходячи.

Ну що ж, так... Що робитиму? Думаю, треба відпочити, пограти на ПК.

Хм... ПК?! Так, стоп, НІ-І-І!!!! В античності ж немає ПК! Тільки не це! За що?!

Так, ладно, нічого страшного. Вдих-видих. Хто я? Правильно, айтішник! Володар інтелекту XXI століття — причому другої його чверті! Зараз я зберуся й склепаю собі ПК з металобрухту. Так, де мій телефон? Мені треба лиш загуглити, як зібрати ПК в 100 році нашої ери...

Ні-і-і-і-і! Телефон! Тільки не це! Його теж немає в цій епосі!

Я лежав на «ліжку» повністю розбитий.

Ні, ну подумаєш — немає ПК! Я що, сам його не зроблю? Без інтернету? Та треба всього лише завоювати світ і кинути всі глобальні ресурси на технологічний прогрес! Це ж справа кількох днів ну максимум тижнів.

«Так, ладно, досить сумувати! Слід почати планувати. Що мені треба? Спершу — захопити світ, далі — зробити ПК.

Так, що там із захопленням світу? За іграми всім відомо, що є три шляхи: релігійний, військовий і дипломатичний... Чи це не варіанти, а інструменти?

Ладно, спершу стану місцевим вождем. Зроблю луки... Хоча стоп, луки в них і так мають бути. Тоді викую залізний меч! Але як він робиться? Хм, ні, не пам'ятаю... О! Треба зробити їм паровий двигун! Для нього треба лише декілька металевих деталей та... Чорт, металургія!

Ну тоді треба вразити всіх своїм зростом! Усі ж знають, що люди в Середньовіччі були низькі, а в античності мають бути ще менші — десь метра півтора. От навіть двері тут заввишки метр шістдесят...»

Мої роздуми перервав стук. Двері повільно відчинилися, і крізь них, пригнувшись, зайшов двометровий громила. Він неспішно випростався й мовив:

— Пішли, хлопче. Нам потрібна допомога з підготовкою до обряду.

— Обряду?

— Ну та. Сьогодні загинуло семеро воїнів, треба їх поховати. Волхв сказав, що треба два великих вогнища. У нас багато поранених, тож рук не вистачає.

— Окей, пішли. Покажеш, що робити.

Ми вийшли із землянки, у якій я тепер житиму. Ні, ну а що — нормальні умови! Хто в сучасному світі відмовився б від власного житла? А тут мені його дали абсолютно безплатно. Куди там усяким Норвегіям із їхньою соціалькою до просунутих древніх укрів, які кожному зустрічному по хаті дарують!

Громила повів мене вперед. Вулиці поселення були порожніми, лише вдалині бовваніло кілька постатей, туди ми й попрямували.

— Хлопче, а як тебе кличуть? — раптово запитав велетень.

— Клод, — відповів я.

«Ага, той самий математик, про якого пересічна людина навіть не чула. Це вже пізніше на його честь назвуть нейромережу... Ой, як же мені зараз знадобився б мій цифровий тезко!»

— А мене — Руг, — мовив він, зупиняючись біля чергової землянки.

Звідти вийшов ще один здоровань. І якщо Руг був під два метри заввишки, то цей — два метри завширшки. Він витягнув назовні два плетені кошики, ущерть заповнені сокирами. Руг одразу підхопив один із них і рушив далі.

Я придивився до кошика й сокир. Це була звичайна тара, сплетена з вербових гілок, а всередині лежало вісім залізних сокир.

«Так, стоп! Щось тут нечисто. Звідки тут залізо? Хіба його вже вміли обробляти? Хоча, здається, після бронзової ери йшов залізний вік, а потім античність... Ех, дарма я на уроках історії спав! Треба було хоча б урок чи два послухати. Ну, з іншого боку, це ж древні укри — Греції з її бронзою до нас як до неба!»

Що ж, я підхопив кошик і поплентався за супровідником. Ми швидко дійшли до людей, і я нарешті побачив, що тут коїться.

Ага, вони збирають дрова. Це що, спалення буде? Я ж точно пам'ятаю, що всіх ховали в курганах — розкопки в Україні якраз і відомі своїми курганами. Хоча я й про древніх укрів ніколи не чув, а тут ціле поселення просто переді мною!