Я хочу допомогти, я можу допомогти...

  Минуло декілька тижнів перш ніж я змогла терпіти реальність. До цієї миті моє життя складалося з уривків повного безпам’ятства і надкоротких епізодів пробудження, що закінчувалися новою втратою свідомості. Незважаючи на ліки, я все одно відчувала біль.

    Медеу весь цей час був поруч. Він намагався підтримувати мене, як міг, але все одно я бачила сум на його обличчі. Іронія долі була у тому, що я докладала стільки зусиль аби вийти зі стану безпорадності, і вже втретє я безсила полонянка скованого тіла. Я бачила, що все воно вкрите гіпсом. Незліченні переломи, лише обличчя ціле. Все це я вже бачила, але до цього так виглядав Медеу у тому світі.

   Одного разу я отямилася і змогла терпіти. Я звикла до щоденного болю. Переді мною стояли Медеу і Господар Будинку, мій лікар. Він попросив його вийти і почав мені розповідати про все, що так давно я хотіла знати.

   - Я ж благав тебе повернутися, але ти не побажала мене слухати. Занадто рано – кістки ще не зрослися, а пам’ять не відновилася. Хоч прогрес і є. Раніше ніхто не думав, що така людина, як ти, занадто поранена і травмована, має шанс на життя. Коли всі лікарі тебе вже поховали, твій чоловік звернувся до мене.

   Мені хотілося поставити йому стільки запитань, але так боляче було питати. Напевно, він не хотів так сильно напружувати мій мозок, тому став розповідати сам.

   - Ти доросла жінка, яка вже давно немає ні матері, ні, тим паче, бабусі. Твоя родина – це чоловік Медеу, та дві доньки. Чоловіка ти згадувала постійно, а ось про доньок я не знаю. Ти їхала вранці на роботу коли на зустрічну смугу вилетіла вантажівка. Водій втратив керування через несправність. Він сигналив тобі, і ти намагалася повернути, але на мосту було замало місця, тебе зіштовхнули у річку. Тут тобі також «пощастило». Машина перегорталася і впала у воду колесами. Річка була майже пересохла і брудна, суцільний очерет та багнюка. Нічого тобі не нагадує? Поруч, знаходилася шахта, яку розробляли. Робітники як раз змінювалися. Ті хто працював у нічну зміну йшли з роботи і побачили, як твоя машина падає з моста. Вони викликали швидку і врятували тебе, діставши з цього болота. Безліч переломів, пошкодження внутрішніх органів, і як наслідок кома. Ніхто не вірив в те, що ти виживеш, окрім мене. Окрім нас. Але про це згодом. Все це я розповідаю тобі лише за тим, аби побачити твою реакцію. Звичайна людина не пам’ятає того, що відбувається після нещастя і перед пробудженням. Я хочу дізнатися хто ти? Чи ти пам’ятаєш?

   Він дуже уважно дивився мені в очі. Я навіть сказала б, що він сподівався на щось, але не побачивши того, що хотів покликав Медеу.  

   - Медеу, ви можете зайти, разом з дівчатками. Ваш чоловік вас дуже кохає, саме це дало вам змогу отямитися, - звернувся він до мене, але якось розчаровано.

   Я хотіла щось сказати, заперечити, але не змогла, тому лише просто заплакала. Я відчула сльози на обличчі і все.

   - Кохана, припини все буде добре, - Медеу витер їх долонями, - дівчата також почнуть рюмсати якщо побачать.

  - Тато, можна обійняти маму? – запитала одна із дівчаток, яка була трохи старше. Такі маленькі і тендітні, як я могла забути про них? Мій найцінніший скарб, мої донечки. Я бачила їх лише двічі.

   - Обійняти можна, але дуже обережно, - вони легесенько поклали на мене руки. У цю мить я шкодувала, що не можу обійняти їх у відповідь. Яка ж я безпорадна. Невже я не можу нічого зробити. Хоча б сказати.

  - Ко…ха…ю… вас, - ледве вичавила я. Господар будинку зупинився у дверях на хвилинку і посміхнувся.

***

   « За час моїх експериментів я дізнався, що стрес дуже сильно впливає на стан мозку людини, яка знаходиться у комі. Лише він може змусити її перевершити себе, докласти більше зусиль, подолати те, що пацієнт вважав неможливим. Тому у процесі лікування я використовую образи рідних людей і примушую нервувати, почуватися дискомфортно, аби вийти за рамки. Добре, що сестра Сільвії Ліара має дар змінювати свою зовнішність. Цього разу я використав образ бабусі пацієнтки, та її матері. Сільвія ж, що має дар змінювати оточення і навіювати образи, використовувала образ чоловіка пацієнтки. Вона навіювала його хворого у лікарні. Коли ж потрібно було спілкування, його образ приймала Ліара. Інколи, Сільвія просто навіювала образи бабусі і чоловіка, тоді пацієнтка чула лише те що бажала сама.

   Ліара вважає, що не лише стрес допомагає у лікуванні. Вона думає, що пацієнтам потрібно розповідати все, як є одразу. Ніби відчуття того, що на людину очікують дасть їй більше стимулів для повернення. Вона все майже зіпсувала цього разу, пришвидшив події. Я дуже злий на неї. Жінка, що має лише освіту психолога, вважає, що знається краще на праці усього мого життя. Ліара забуває про роботу, яку роблю я, маючи ступені у медичній, психологічній та соціальних науках.  

    Свідомість людини так само можна пошкодити, як і тіло. Своїми сценаріями я збираю підсвідомість людини по шматках зсередини. Ці переходи у світах сну потрібні лише для відновлення. Реальність єдина. А ось світ снів і справді є власний і загальний. Я маю дар виводити хворих людей з підсвідомості власного світу сну у свій, а звідти в загальний, що дає їй змогу отямитися, вийти з коматозного стану. У звичайної людини лише один власний світ, а ось у мене їх аж два. Один з моїх власних світів переходить у загальний. Його я і видаю за реальність, саме з нього я хотів виштовхнути пацієнтку, але згодом. Ліара не дала цього зробити. Як результат – дівчина ще довго страждала від болю.