Крізь біль і сльози…

    Будинок Господаря у справжньому світі був не менш дивовижним ніж у вигаданому. Тільки у підвалі цього будинку не було жахливих створінь. Майже всюди підлогу встилали червоні та червоно-золоті строкаті килими. То ось воно звідки у Великому Будинку. Величні і гарні меблі, антикваріат, червоне дерево – все це вказувало на успішність Господаря Будинку, та його заможність. Почуття стилю і смак в нього відмінні, він полюбляв розкіш і мав можливість мати все що бажав. Звичайні лікарі не мають такої змоги.  

   Гостьова кімната, у якій мене розмістили – простора та світла. У ній я почувалася набагато краще ніж вдома у квартирі де мешкала з «мамою». Цей спокій та відчуття безпеки дали мені змогу дуже швидко заснути.

***

    У Великому Будинку на дивані, який, до речі, був і в реальному будинку Господаря, сиділа моя бабуся. Коли вона мене побачила, то кинулася обіймати. Спочатку я трохи навіть відсторонилася. Я пам’ятала, як Сільвія приймала її подобу, але за мить обняла її і відчула, що це і справді моя рідна та близька людина. Господар Будинку також стояв поруч. Він посміхався так, неначе його тішило наше возз’єднання.

   - Бабусю, де Медеу? Що з ним? – я раділа, що з нею все гаразд, але мене дуже турбувала доля Медеу.  

   - Жінка, яка була дуже схожа на твою мати забрала його з його власного світу. Я так розгубилася, коли побачила свою померлу дочку, - бабуся засмутилася і була занадто розчулена.

    - Вибач, я була так шокована, що не робила взагалі нічого. Просто стояла і дивилася, як вони йдуть.

   - Невже дорослий, сильний чоловік не чинив опору жінці? – мене дуже здивувало те як це сталося. Я взагалі не розуміла, як таке могло статися. Дві дорослі людини не змогли протистояти жінці.

   - Не знаю, вона йому щось прошепотіла і він навіть не опирався. Він просто пішов з нею.

    - Та як таке може бути? – все це обурювало мене.

   - Якщо хочеш ми можемо навідатися до його світу і подивитися самі? – запитав Господар Будинку.

   - Дуже хочу. Можливо він мені щось залишив, якусь підказку.

   - Навряд чи, він не опирався і пішов сам. Вони не затримувалися, - промовила бабуся дуже тихо.

   - Але навіщо? Якщо вона хоче таким чином вплинути на мене, то повинна була залишити мені якесь повідомлення?

   - Можливо і залишила, але не тут? – міркував вголос Господар Будинку.

   - Я повернуся у лікарню завтра. Всі побачать мене здоровою. Мабуть, вона знає про це.

   - Можливо, саме там вона бачила тебе в останнє. Бачила не здоровою, а потім ти зникла. Але ж вона знає, що ти обов’язково повернешся. Хоча б, аби дізнатися куди подівся Медеу, - продовжував озвучувати свої думки Господар Будинку.

   - Сільвія щось знає. Вона казала про те, що та жінка добре виконала свою роль.

   - Роль у чому? Це можуть бути лише особисті плани Сільвії. Все що робила та жінка, було лише на користь її планам, або не заважало їхньому здійсненню, - нарешті Господар Будинку звернувся саме до мене, а не міркував вголос.  

   - Ми можемо так довго думати, уявляти і робити хибні висновки, так і не дізнавшись, як воно на справді. Ми можемо навідатися до Сільвії? Ви казали, що все в цьому світі працює на вас, отже нам ніщо не завадить прийти до неї і запитати напряму? – чомусь я розлютилася і підвищила тон. Мені здається, що він не хоче, аби я робила щось так, як я сама бажаю. Лише у тій послідовності, яку пропонує він. Зараз він хоче, щоб я пішла з ним до лікарні і все, а вже потім побувала у власному світі Медеу. Не хоче аби я допитувалася у Сільвії на кого працює та жінка. Довіра до Господаря Будинку як з’явилася, так і зникала.

   - Нам потрібно до лікарні. Спочатку ми пошукаємо у реальному світі Медеу, а вже потім у світі снів, бо цей світ безмежний, - озвучив він те, що вже мені казав.

   Він посміхнувся і пішов. Чому мені здається, що він щось не домовляє. Він знає більше чим каже. Але ж каже він розумні речі – так світ снів безмежний. Не маючи зачіпок можна шукати неймовірно довго, але ж ми їх маємо. Він не хоче, аби я користувалася цими зачіпками зараз. Чому? Не розумію, звідки в мене всі ці сумніви? Господар врятував мене з полону, але все ж таки він не повністю щирий зі мною.  

   - Бабуся, ти довіряєш Господарю Будинку? – я задала просте, на мій погляд, запитання, але воно, чомусь збентежило бабусю. Вона розгубилася і не знала що мені відповісти.

   - Ну, він скритний і таємничій, але ніколи не робив щось погане. Господар багато розповів мені… Я не знаю, я ніколи не задавалася над цим питанням. Тут безпечно і він скоріше друг з яким я граю в шахи, ніж людина у якій потрібно сумніватися. В мене немає причин не довіряти йому. Зроби так, як він каже. У більшості випадків він правий.

   Світ снів і справді безмежний і величезний. Я можу нескінченно довго шукати Медеу тут. Незрозуміло скільки часу це займе. Справді потрібна не лише зачіпка, а якась впевненість. Господар Будинку правий, але я все одно сіла на потяг. Я вирушила у власний світ Медеу, але коли я прибула туди то побачила, що його власного світу більше немає. На місці куди прибув потяг було пустище. Лише суха, пожовкла трава вкривала голу землю. Зник будинок, зникли людні вулиці, зникло все. Лише порожнє поле зів’ялої трави, та небо. Ось і все. Невже Медеу помер?