Спочатку завдання, а потім визволення…

    Сільвія доручила привести одного літнього чоловіка у її світ снів, показавши мені його фото. Аби зробити це, потрібно було зустрітися з ним у реальному світі. Вона привела його ще зранку. Наказавши мені не робити дурниць, Сільвія зняла усі окови.

    Ми піднялися нагору сходами. Ця кімната виявилася копією кабінету у світі її снів. У кріслі біля столу сидів відвідувач. Літній, сивий чоловік, який дуже добре виглядав для свого віку. Він був у гарній формі, лише сумний погляд очей видавав його справжній вік, який я знала з короткого напису на зворотному боці фотокартки.

    Не сказавши ні слова я просто уважно дивилася на нього, і мені здалося, що він також дивиться на мене дуже уважно, ніби оцінюючи. Він ніби запитував, чи справді я зможу це зробити. В погляді виражався і сум, і надія, і сумнів. Все це разом.

   - Мені потрібно знати, який сон сниться вам найчастіше? – запитала я чоловіка.

  - Це дуже просте запитання. Саме через це я тут. Найчастіше мені сниться наш сад сакур, весняний, квітучий. Саме такий яким він був перед тим, як все трапилося… - він зблід і став дуже серйозним.

   - Це все, пане, ви можете йти. Вже сьогодні вночі ваша мрія здійсниться, - Сільвія шанобливо вклонилася на японський манір. Чоловік також повторив її жест. А я стояла і думала, що за сум він ховає, чому вони так поводяться, попри те, що чоловік не має у собі ні крихти азійської зовнішності.

   Коли він пішов, я запитала Сільвію:

   - Ті двері, весняний сад сакур, для нього?

   - Саме так. Він там хоче зустрітися з однією жінкою.

   - Літня людина, а все туди ж, - фиркнула я, поспішно осудивши чоловіка.

  - Ти дуже помиляєшся, Querida, його історія дуже сумна. Він розкаже тобі її, якщо забажає. Відпочивай, сьогодні тобі знадобляться сили, аби мій задум почав здійснюватися.

   Сільвія прикувала мене, сяючи від радощів, і залишила мене саму.

***

   Мій потяг прибув у сад сакур чоловіка, так неохайно і грубо, звалюючи гарні дерева, такі ж старі, як і він сам. В урочистому білому одязі він очікував на мене.

   - Доброї ночі, - привіталася я, - сідайте у потяг, ми вирушаємо.

   - Не очікував побачити таке, - рейки, які проклав потяг, його дуже здивували.

Я і сама не знаю чому саме потяг, а не звичайна машина, наприклад. Напевно потяг, асоціюється у мене з надійністю і можливістю прибути у будь-яке місце.

   - Вибачте за це, не знаю чи стане все, як було, чи так і залишиться.

   - О, не хвилюйся за це. Якщо сьогодні я побачу свою Дженну, мені буде вже байдуже.

  Ми сіли в потяг і довго мовчали.

     - Хто вона? – порушила я цю тишу.

  - Вибач? – перепитав він, стурбований, занадто нервовий і схвильований майбутньою зустріччю.

    - Дженна?

    - Це моя дружина, яку я втратив через свою байдужість і недбальство. Якщо сьогодні в мене вийде полегшити цей тягар, я не пошкодую ніяких грошей.

    - Вона померла? – запитала, я. Напевно моє питання було дуже нетактовне, але слово «втратив» можна трактувати по-різному.

    - Так, вона померла. Колись, я був дуже молодим та запальним хлопцем, який вважав, що щастя не в грошах, а в їхній кількості. Я намагався збагатитися усіма відомими й невідомими способами. Мене хвилювала лише кар’єра і робота, хоча найбільше щастя свого життя я вже отримав. Жінка, що належала до одного з найдавніших родів острова Хоккайдо Дженна, неймовірно гарна, розумна та весела, стала моєю дружиною і я забрав її до себе. Майже весь час, я проводив займаючись своїми справами, розвиваючи бізнес. А вона, щодня сиділа вдома, тужачи за рідними й близькими, тужачи за рідною Японією. Аби полегшити її біль я найняв людей посадити сад сакур у нашому домі. Більшість свого часу вона почала проводити саме там.

   Він зблід, так, як до цього у реальному світі та продовжив розповідати, але зовсім іншим, серйозним голосом.

    - Одного разу, я зв’язався не з тими людьми. Вони увірвалися до мене додому, коли мене там не було. Били та катували Дженну… а коли закінчили - повалили весь сад. Коли я повернувся додому, дуже пізно, посеред ночі. Дженна так і лежала у зламаному саду. Я викликав лікаря, і звісно, помстився. Вона одужала, і я вирішив, що все стало, як було. Я знов засиджувався на роботі, вважаючи, що все гаразд. Але фізичні рани загоїлися, а ось душевні – ні. Вона вже не була такою, як раніше. Та я цього не помічав, не приділив потрібної уваги. Сад знов квітнув, і одного разу я знайшов Дженну у ньому. Вона наклала на себе руки. Горда дівчина не змирилася з тим, що її честь заплямували і вбила себе, за допомогою танто, який був замаскований під віяло. Я був просто дурнем, який вважав, що ми це переживемо, і не приділив їй потрібної уваги. Зараз я хочу лише попросити вибачення.

    - Але ж ви розумієте, що ви будете просити вибачення не в неї?

   - Якщо той світ існує, то вона мене почує. А потім, я зможу спокійно померти, після стількох років страждань. Я заплатив за всю свою байдужість. Можливо, саме це звільнить мене від страждань. Багато ночей я бачу цей сад, і її. Вона посміхається, а потім я бачу кров на її животі, і ту рану. Бачу, як вона падає, і прокидаюся.