Незнайомка, яку я не хочу бачити….

    Я прокинулася у ліжку і з подивом відчула, що можу рухати головою і шиєю. Я повернула голову і побачила «маму». Вона сиділа поруч, тремтячими руками намагаючись вколоти мені щось, доки ніхто не бачить.

   Вона побачила, що я дивлюся на неї і випустила шприц з рук, він впав на підлогу. А «мама» затулила обличчя руками і почала плакати.

   - Вибач, вибач мені доню, я так втомилася, я просто більше не можу, - справжня мама ніколи б мені цього не сказала. Її поведінка була настільки фальшивою, всі її рухи, ці підробні сльози. Мені раптом стало так гидко і неприємно. Виглядає вона так само, як і моя мама, але я відчуваю, що це не вона.

   Я побачила бабусю, вона підійшла ззаду до «мами» і схопила її за руку.

   - Амеліна, придивись уважніше. Це не твоя мати, - бабуся силою відтягувала її руки від обличчя. Жінка пручалася, зображуючи вимушені сльози, все сильніше притуляючи руки. Коли ж бабусі нарешті вдалося її перебороти, то ридання «мами» перейшли в регіт. Жінка опустила руки і реготала. Вона зовсім не була схожа на маму, яка померла три роки тому. Така ж зачіска, одяг, такий самий, як і в мами. Зріст, навіть обличчя трохи схоже, але це не вона.

   - Навіщо… - ледве промовила я.

   - Навіщо вона піклувалася про тебе? Ти про це хочеш запитати? – бабуся зрозуміла мене.

   - А вона піклувалася про тебе? Ти це пам’ятаєш?

   І звісно, я пам’ятаю лише раз, той коли розплющила очі, а вона прийшла з роботи. А її обличчя, як часто я його бачила? Я завжди була такою слабкою, завжди напівсонна, втомлена, безсила. Я бачила її не чітко дуже розмитою, наче крізь марево. Я так хотіла бачити маму, що навіть не звертала увагу на її обличчя. Я була точно впевнена в тому, що це саме вона. В мене навіть сумнівів не було.

   Бабуся тримала жінку, що намагалася вирватися, за руки так сильно. Звідки у неї стільки сил? Чи це через мене? Вона так хвилюється про мене, що ладна на будь- що. Бабуся зачепила шпильку і «мамине» волосся розпустилося. Так вона виглядала зовсім по-іншому.

  Бабуся і та жінка зчепилися у бійці. Навіщо це все їй треба, навіщо їй потрібна я? Чи може не їй, тоді задля кого вона все це робить?

   У всій цій метушні я зовсім забула про Медеу. Як він? Я повернула голову аби подивитися що з ним і побачила лише спустошене, застелене новою білизною ліжко. Мені раптом стало так страшно і гірко. Навіть не помітивши як я підскочила. Сльози хлинули з моїх очей. Я сиділа і ридала, бо перше, що я подумала – він помер, його тіло забрали, а ліжко перестелили, бо так роблять коли пацієнта більше немає.

   Бабуся і жінка, що видавала себе за мою маму, припинили бійку. Вони завмерли і витріщилися на мене. Скориставшись цією миттю бабуся схопила зі столу якесь важке, але досить компактне обладнання і вдарила ним жінку по голові.

  Я закричала, невідомо звідки в мене з’явився той голос. А потім, вона притулила якусь ганчірку мені до рота і я втратила свідомість.

***

   Я стояла посеред містку, серед річки і очерету, там де ми розмовляли з Господарем Будинку. Поруч зі мною стояла бабуся.

   - Де Медеу? Чому ти його покинула самого? Я просила тебе залишатися з ним. І що взагалі, в біса, ти робиш? Що з тією жінкою, нехай вона і лиха, але ми навіть не знаємо її мотиви. Ти навіть не питала її ні про що: хто вона, навіщо, та для кого це робила? – я почувалася дуже розлюченою, окрім гніву, почуття втрати і болю, зараз я більше не відчувала нічого. Я навіть слухати нічого не хотіла.

  - Нам треба швидко йти!  – бабуся навіть не намагалася відповісти на мої запитання, та й поводилася вона якось дивно. Вона більше не нагадувала мені ту стареньку, яка розповіла мені про все.

  - Я не піду нікуди! Я обіцяла Господарю Будинку, доки я не йду – Медеу продовжує жити!

  - Медеу помер, ти сама бачила пусте ліжко, нам потрібно йти. Чим швидше, тим краще, доки він не вбив і тебе!

   Якесь почуття усередині підказувало мені, що йти мені нікуди не треба і краще взагалі поговорити з Господарем Будинку. Попри те, що він найбільший брехун якого я знаю, він поки що розповів мені більше корисного, ніж моя рідна бабуся. Хоча, якщо подумати, то майже все те, що знає бабуся, теж розповів він.

   - Я хочу поговорити з Господарем Будинку. Звідки ти знаєш, що Медеу помер? Можливо йому потрібна була невідкладна допомога і його повезли оперувати, або його перевели в якусь іншу кімнату. Ні я, ні ти не можемо знати напевно.

  - Я завжди була з ним, доки він не зник, тільки після цього я вирушила по тебе.

  Я не вірила бабусі, або просто не хотіла в це вірити. Незважаючи на свою першу реакцію на пусте ліжко Медеу я мала сумніви.

  - Добре, ходімо я покажу тобі перехід. Коли ти збагнеш, що його більше немає, то повернешся додому сама.

  Мені самій дуже кортіло хоча б подивитися на нього, тому я пішла. Бабуся пропустила мене вперед. Місток майже потонув, тому доводилося стрибати по дошках, намагаючись не провалитися у брудну воду. В цій частині річки так само тхнуло рибою, як і в іншій, але повітря наповнював туман. Він ставав все густішим, а плескіт поруч посилювався. Невідомо хто плескався у брудній воді, але звук був такий, неначе там плаває щось дуже велике.