Світ Медеу...

    Я прокинулася. Мені все ще хотілося спати. Але тепер я знала, це все не по-справжньому. Так це реальний світ Медеу, але я не звідси. Він не мій. І я вмію ходити, я можу рухатися. Тоді чому я хвора тут? Тому що це був мій перший перехід відколи прокинувся дар. Поганий емоційний стан, відчай та біль втрати завадили мені перейти сюди повноцінно. Але я відчуваю, що змінююсь. Кожен раз коли я переходжу я ніби підбираю якусь частку себе. Повертаю її собі, але чому мені все гіршає.

    Ось воно. Господар в лікарняному одязі стояв над Медеу, він намагався зробити йому укол. На моїй руці також був свіжий слід від голки. Він помітив, що я не сплю і відволікся.

   - Аааа, прокинулася, нарешті? Напевно він тобі вже розповів все, що знав, - промовив Господар будинку вказуючи на Медеу. Йому залишилося вже не довго, нарешті я дізнаюся що станеться зі свідомістю звичайної людини, що втратила тіло.

   - Не… роби… цього… - сама не знаю, як я змогла це вимовити.

   - О, ти все ж таки зрозуміла мою пораду? Це дуже добре. Ти бачиш лише те що хочеш бачити. Все що ти робиш в тому світі впливає на інші. У своєму «маленькому світі» ти можеш лікуватися, відновлюватися, ти стаєш сильнішою. Але треба берегти себе, бо якщо з тобою щось трапиться в іншому світі, то і в цьому також. Звичайні люди помирають уві сні безліч разів, і лише прокидаються, та вони мандрують лише подумки. А ти ні, ти не така, як вони. Не така, як усі. Подумки ти мандруєш лише у свій власний світ, але він також і загальний, як і мій. Ти можеш помирати лише у своєму світі. Твоя бабуся, напевно, вже дуже багато тобі встигла розповісти? Бачу по твоїм очам, що так. Щось я вже дуже багато сказав зайвого. Результати будуть з похибкою.

   Він розвернувся до Медеу, аби зробити йому укол. Я відчула якесь несподіване хвилювання. Щось не гаразд, якщо він це зробить, то Медеу вже неможливо буде врятувати.

   - Не… роби… - я доклала неймовірні зусилля, аби підняти руку, але зробила це. Я схопила край халату і почала тягнути, не зважаючи на біль, чи втому.

   - О дивлюся вакцина на тебе дуже добре діє. Треба збільшити дозу, - він говорив неначе сам до себе. Але все що він казав давало мені надію, надію на те, що я ще зможу щось зробити. Лише за умови, що спочатку зможу врятуватися сама.

     Втомлена своїми діями я втратила свідомість.

***

    Я знов у будинку Господаря, але він ще в лікарні. Я поруч з бабусею та сумним Медеу.

  - Нам треба бігти, доки його немає. У нього стільки влади і тут і в справжньому світі. Він повільно вбиває нас. Це якийсь експеримент. Але тепер я знаю, куди тобі потрібно йти, Медеу. Біжимо на зупинку біля дому.

   Я не розуміла як це зробити, але знала що маю відправити Медеу до його власного світу. Лише перебуваючи там він зможе дочекатися на допомогу. Лише в ньому він потроху почне відновлюватися. Він і так дуже слабкий, а ще й вакцина Господаря, невідомо що в ній, для чого вона. Заважає відновленню? Робить слабкішим? Дозволяє контролювати? Або все це разом, що найвірогідніше.

   Невже мама цього не помічає, що мені стає гірше. Хоча, напевно, вона вже примирилася з думкою, що я помру. Мені здається, що їй так навіть буде легше. А що буде, коли я повернуся у свій реальний світ. Моє тіло зникне, вона забуде про мене? Всі забудуть про мене? І Медеу також? Хоча чому «коли»? Якщо я повернуся у свій реальний світ.

   Медеу має мене запам’ятати, бо він навіть не знає мене у тому світі, ми познайомилися вже тут у світі сну. А ще я думаю не тільки про те, як відправити його до його світу, а як я взагалі змогла його привести сюди. Бабуся казала, що я побачила його в одному з світів і привела сюди. Але я вперше побачила його лише коли прокинулася в лікарні. Тоді виходить, що я десь бачила його до цього. Але я не пам’ятаю, чому?

  З такими думками ми з бабусею та Медеу йшли до зупинки потяга. Уявлення не маю, як його викликати. Бабуся посміхалася, ніби читала мої думки:

   - Ти й уявлення не маєш, як відправити Медеу до його власного світу?

   - Це правда…

   - Згадай що ти вмієш відвідувати власні світи снів інших людей.

   І тут я зрозуміла. Власний світ сну, це те, що сниться тобі найчастіше. Це якесь місце, близьке та знайоме.

    - Медеу, що снилося тобі найчастіше? Що це за місце? Твій дім, місце роботи, або ще щось?

  - Ну… дім мені снився, і робота також, колись. Та я людина, що свідомо відмовилася від стосунків заради кар’єри, тому найчастіше мені сниться один клуб.

  Бабуся розсміялася і я розуміла чому. Зараз ми вирушаємо у його світ.

  До зупинки прибув потяг, він наче вже знав шлях. Єдиний вагон, без водія, без пасажирів. Навколо нікого, лише ми втрьох. Ми рухалися так швидко, що я встигла побачити лише очерет і печеру вкриту туманом. Темну та моторошну. Найстрашніше місце загального світу відомого мені. Саме там повинен бути перехід у мій справжній реальний світ.

  Шлях різко обривався і у вікні я побачила лише білий туман. Ми немов пливли по повітрю, а потім потяг зупинився. Просто посеред вулиці. Було таке відчуття, ніби хтось проклав рейки просто посеред проїжджої частини, ще й кільце зробив задля зворотного шляху.

   Темна та переповнена людьми, така жива. Тут було так багато відпочиваючих людей, які раділи, веселилися. Всі вони, такі усміхнені, спокійні та розслаблені. Його світ так відрізнявся від мого – сірого і тьмяного, інколи навіть страшного. Дуже дивні відчуття.