Люди з "пральні"...

    Я, як завжди, була слабкою і не могла рухатися. Мами поруч, вже не було:

   - Вона прокинулась! – вигукнула медсестра.

  - Як ти себе почуваєш? Знаю, ти не розмовляєш, але кліпни очима, якщо нічого не болить, - промовив лікар-Господар Будинку.

  Бовдур, звідки мені знати, якщо я не відчуваю нічого. Я кліпнула двічі, він щось записав собі у блокнот і розкрив штору, повертаючись вже до мого сусіда. Це був Медеу. Він був непритомний, у жахливому стані. Його руки і ноги, як і тулуб вкривав гіпс. Незліченні переломи та обмотана голова. Лише обличчя було неушкодженим, якщо не зважати на декілька подряпин.

  Я подумала, що, напевно, його спеціально тримають у стані штучної коми, бо неможливо навіть уявити ту біль, яку він пережив. Якщо він прокинеться, то може і не витримати. Мені так стало його шкода, що я навіть відчула сльози на своєму обличчі. Відчула і втратила свідомість.

***

  У кімнаті стояла така темрява, що я навіть не одразу розібрала силует людини, що сиділа на дивані біля мого ліжка. А коли він поворухнувся то я закричала.

  - Тихіше, Амеліна! Це я, Медеу! Я вимкнув світло, бо вони прийшли.

  - Хто прийшов і навіщо? – запитала я трохи відійшовши від переляку.

  - Звідки мені знати?! Це ти бувала тут вже не раз, а я тут вперше і нічого не розумію, окрім того, що це якесь божевілля! Вони просто прийшли і встали біля вікон. Я зачинив двері на ключ і зашторив вікна, та вони продовжували стояти і спостерігати мовчки. Тоді я вимкнув світло.

  Коли я подивилася в його гарні очі, то одразу згадала, як він лежить там на кушетці поруч. Безпорадний і непритомний, бориться за своє життя. То можливо це не сон, то і є та боротьба між життям і смертю. І якщо це справді так, тоді навіщо ми ховаємося, коли маємо боротися. Ця думка мене дуже розлютила.

  Я різко скочила з ліжка і ввімкнула світло. Розкрила штори і впритул підійшла до вікна. Це були чоловіки, яких я бачила в «пральні». Вони втрьох встали біля вікон і гралися зі своїми ножами.

  - Забирайтеся геть до своєї пральні! Це мій будинок, і ми вас не боїмося! 

 Чоловік за вікном посміхнувся такою мерзотною та гидкою посмішкою, на яку не здатна нормальна людина. Він підняв свій гострий ніж і висунув язика, проводячи по ньому лезом. Звідки я знаю, що ніж був гострим? Бо на його язику швидко виступили маленькі червоні краплі крові. Він наблизився впритул і лизнув скло. Дуже повільно, знизу до гори. Від цього мене ледве не знудило. Напевно, я скорчила обличчя так, що він це помітив і розреготався. А потім кивнув головою іншим, не зводячи з мене погляду. І вони всі разом пішли.

  Лише через хвилину я дозволила собі видихнути. Що це було і навіщо? Погроза? Попередження? Чи можливо просто якась гра? Прийшли вони самі, чи, можливо їх хтось прислав сюди? Стільки незрозумілих питань, та одне я точно знаю – вони божевільні.

  Я повернулася обличчям до Медеу. Він сидів і дивився на кривавий слід на вікні.

  - Що взагалі тут відбувається!?

  - Я бачила тебе. У тому, реальному світі.

 - Чому ти вважаєш, що реальний світ – це саме той? Той кривавий відбиток від язика мені здається дуже справжнім! Хоча, якщо подумати. Ти сиділа поруч зі мною і ми розмовляли, а потім ти просто зникла. Розчинилася у повітрі так, наче тебе тут взагалі не було. Може я дійсно сплю, а це все – суцільний жах.

  - У тому світі я хворію, пам’ятаєш, я тобі говорила про це. Мене помістили у лікарню. Не знаю, як довго я вже там. Я зовсім втратила хід часу. А на сусідньому ліжку лежиш ти. Тебе наче на м’ясорубці перекрутили. Весь у гіпсі та бинтах, лише обличчя вціліле. Не знаю, що з тобою сталося. Думаю саме через це ти не прокидаєшся. Тебе тримають у штучній комі. Ти ж не прокидався?

  - Ні, весь цей час я був тут, чекав на твоє повернення.

  - Як довго мене не було?

  - Не знаю, але не дуже довго. Або через цих головорізів я не помітив, як минув час. Ти казала, що твій лікар дуже схожий на Господаря Будинку, що десь тут, неподалік?

  - Не схожий, я майже впевнена, що то він і є.

  - Тоді, виходить, що він лікує і мене також?

  - Так, він наш лікар.

  - Я дуже хочу з ним поспілкуватися.

  - Це гарна думка. Але, треба бути обережними. Я вважаю, що тобі ні в якому разі не можна прокидатися.

  - Може ти й права. Ходімо, проведеш мене до Великого Будинку.

  - Але ж зараз ніч. Ти сам бачив, як там, на зовні, коли темно.

 - Байдуже, ти сама сказала, що нам треба боротися. А ті божевільні, напевно, сьогодні нам вже не будуть докучати.

  - Ти просто так думаєш, а як воно насправді не знає ніхто. Може вони за нами стежать?

  - А може й ні? Ти зникнеш у будь яку мить, а я не можу більше сидіти і думати: «що ж відбувається?». Я хочу знати напевно, і поки що в мене є лише одна зачіпка – той лікар. Ходімо просто зараз.

***

  Надворі було гарно і дуже спокійно. Цвіркуни співали свої пісні, зоряне небо, чисте та безхмарне, хизувалося майже повним місяцем, який добре освітлював наш шлях. Ми спустилися і пішли по містку вздовж річки, такої ж брудної, якою вона здавалася мені завжди. Очерет, якого ніби стало набагато більше, інколи неприємно бив нас по обличчям, чіплявся за шкіру. Подекуди ми чули неприємні булькаючи звуки, та плескіт брудної води. Я чудово знаю, що тут дуже багато риби різноманітного розміру, я бачила ту яму з нею.