Щось нове...

   Я знов у будинку. Там де і була – у темряві намагаюся дійти до дверей. Чомусь не вистачає повітря, не можу вдихнути. Не знаю звідки, але тепер я знаю куди мені треба йти, хоча і не розумію – навіщо.

  Навпомацки я шукаю двері, знаходжу і відчиняю їх. Нарешті – зоряне небо і свіже повітря. З полегшенням, я зачиняю двері і притуляюся до них спиною. Не можу надихатися.

  Попереду вулиця, в обидва напрямки. Якщо я піду праворуч, то доведеться підійматися вгору, але мені туди не треба. Я йду вниз, ліворуч, до річки. Вулиця така темна, не зважаючи на зоряне небо, бо у домівках не горять вогні. Немає світла зовсім, а може немає людей. Я пам’ятаю, як одного разу вже йшла до річки. Вона вулицею нижче. Я намагалася зрізати шлях через ці будинки. Зайшла у двір і обійшла будинок. Було темно і я пізно зрозуміла, що хтось вже стежить за мною. Я ледве встигла відскочити убік. Величезній собаці не вистачило довжини ціпка, аби схопити мене.

  Ось і річка. Стара, майже пересохла і захаращена. Навкруги рясно росте комиш. Тут дуже брудно. Дорога, якої і не має, розкисла. Навкруги багнюка. Замулені озерця брудної води поміж очерету і місток, довгий і нескінчений. Він йде вздовж річки і розходиться у різні боки. Перед містком є глибока яма. Вона переповнена тухлою, померлою рибою. Її так багато, ніби всю рибу цієї річки скинули саме сюди. Вона смердить і тхне.

  Якщо перейти місток, а не йти ним уздовж річки то побачиш залізничні шляхи. Вони побудовані над землею, на висоті зросту декількох людей. Та я не переходжу міст. Там немає шляху, там немає взагалі нічого. Ліворуч я теж не йду. Там місток зовсім поганий, він майже розвалився і місцями потопає у воді. Та місцевість дуже туманна, і мені страшно туди йти. Там печера у скелі і вона мене лякає. Там є щось. Інколи я думаю, що це інший вхід у печери будинку, і там живуть ВОНИ.

  Я йду праворуч вздовж річки і залізничного шляху. Йти треба довго, а навкруги лише брудна вода, очерет і бур’ян. Жовта, суха трава, спалена сонцем вщент. Голосно співають цвіркуни, супроводжуючи мене на шляху.

  На мені блакитно-біла легка сукня з кишенями. Одна з них важка. Я засовую туди руки і виймаю ключа. Нехай поки що там і лежить, я не знаю від чого він. Не хочу загубити його в очереті.

   Якщо довго йти по мосту то праворуч буде млин, а поруч з ним будинок у якому перуть брудний одяг, та він не схожий на пральню, це лише прикриття. Одного разу я була там і тікала від мешканців. Там купи брудного одягу і озброєні чоловіки. Я так і не зрозуміла чим вони там займаються.

  «Пральня» десь на середині шляху того місця куди я прямую. Залізниця на опорах закінчується зупинкою. І вона закільцьована. Зазвичай я можу відвідати лише одне місце за один сон, а тут я вже так довго мандрую. Це щось нове.

  Ось я і дійшла до кінцевої зупинки. Я йшла містком, тому мені потрібно піднятися на гору, до станції, а потім звідти спуститися у єдиний затишний двір навколо якого закільцьована залізниця.

  Двір вимощено плиткою а посеред нього стоїть старий, штучний ставок з карпами- кої. Він виглядає так, наче хтось хотів побудувати фонтан, але передумав. Зробив огорожу для води, а далі будувати не став. Кої такі спокійні і майже ручні. Вони дуже повільно та плавно рухаються у воді. Так спокійно та ледачо. За ними можна спостерігати годинами, але я й досі вважаю, що мій час обмежено.

  Ключ, що я знайшла у кишені має номер три. Я відчиняю їм саме ці двері. І усередині бачу – мою квартиру.

  Вона один в один така ж сама, як і вдома. Ось моє ліжко, а ось диван для гостей і зараз я стою на тому самому місці де і всі інші люди, що приходили до мене. Тільки мами тут не має. Все те ж саме, але я бачу, що тут хтось був. Біля дивану стоїть столик. Хтось переніс його з маминої кімнати. На ньому стоїть чашка з недопитою кавою. З цієї чашки, колись, пила я. Сумніваюся, що мама пила би не з своєї чашки, тому це точно не вона. Це хтось інший.

  Я йду на кухню. Як довго я тут вже не була. Зазираю у холодильник, за дуже старою звичкою. Лише коробка з магазинною піцою. Хтось їв її, бо вона вже розігрівалася.

  Я беру мою чашку зі столику і виливаю з неї каву, мию свою чашку і ставлю на те місце, де вона була завжди. Іду і лягаю на своє ліжко. Тут так звично. Я засинаю.

***

  Прокидаюся я на лікарняному ліжку. Я точно не вдома. Тут дуже світло від круглих ламп на стелі. Дуже багато медичного обладнання і персоналу. Праворуч від мене біла занавіска. За нею ще одне ліжко. Поруч зі мною сидить мама:

  - Доню, ти прокинулася. Лікар запропонував мені безкоштовно попіклуватися про тебе. Якщо все вийде, то можливо тобі покращає і ти навіть будеш сидіти. Звісно з моєю допомогою, але погіршення можна буде зупинити. Він нічого не гарантує, але так буде краще. Будь-який шанс кращий за ніякий. Все буде добре, - вона схопила мене за руку і почала плакати. Вона не договорює щось. Напевно, це експериментальне лікування. Я як дослідний кролик, та все одно я згодна. Добре буде, якщо мені покращає, а якщо ні, то все одно – будь що краще ніж те життя, що є зараз.

  За шторкою якась метушня. Я чую голос лікаря-Господаря Будинку. Когось привезли:

  - Обережно кладіть його сюди. Ось так. Добре. У нього багато поранень, та скільки пошкоджень всередині, ми ще напевно не знаємо. Спостерігайте за ним. Якщо він отямиться кличте мене, - він наказував медсестрам.