Про мене...

   Кожну ніч я біжу. Я намагаюся втекти і ховаюсь за величезним камінням, намагаюся зробити все, аби ВОНИ не побачили мене. Я чую їхнє тупотіння і ревіння, чую як ВОНИ дихають поруч, а коли йдуть, то піднімаюся і біжу далі.

  Жодного разу мене ще не спіймали - я прокидаюся раніше, ніж хтось із НИХ встигає доторкнутися до мене. Прокидаюся і плачу. Плачу від щастя, нехай я бачу не найкращий сон, але там я вільна. Я можу бігати і ходити, а тут я тільки лежу і не можу навіть підвестися.

***

   Я прокинулася від шуму, єдина людина, яка опікується мною повернулася додому. Мама важко працює, аби забезпечити нас обох, та моє існування. Так-так, саме існування, бо поліомієліт не виліковна хвороба. Параліч кінцівок наступив завдяки якомусь вірусу, і я дуже швидко стала просто існувати. Захворіла я в двадцять п’ять років. Зазвичай цією хворобою хворіють маленькі діти, як я протрималась так довго – не знаю.

   Мама піклується про мене, бо любить мене, а ще тому, що скільки б років мені не було я все одно її маленька донечка, та є ще одна причина. Вона відчуває провину. Зазвичай декілька вакцин, що роблять ще в дитинстві, захищають людину від поліомієліту протягом всього життя. Але мені їх не робили. Коли я народилася деякі люди вважали, що вакцинація дітей приносить більше шкоди, ніж користі. Їх називали «антивакцинатори» і моя мама поділяла їхні переконання. Я дуже часто думаю, а що якби… Але потім переконую себе, якщо мені так судилося, то, мабуть, трапилося би щось страшне. Наприклад, мене б паралізувало від нещасного випадку. Якщо би мене збила машина, то я, можливо, взагалі би померла.

   Мама, ледве рухаючись, пішла до ванної кімнати. Квартира у нас не велика: є кухня, ванна з туалетом, мамина кімната і ось ця, у який лежу я. Мама спеціально розмістила моє ліжко тут. Воно стоїть у стіни, а поруч великий диван і телевізор. І звідси я бачу вхідні двері. Вона вважає, що так я більше спілкуюся зі світом. Це смішно, тому що листоношу, чи рідкісні візити випадкових людей, яких я бачу крізь вхідні двері важко назвати спілкуванням. Ще вона вірить в те, що я зможу одужати, але я сама в це не вірю.

   Вона вважає, якщо я буду знати, що мене можуть побачити інші люди, то буду тримати себе у порядку, але як? Мама все робить за мене. Вона годує мене, зазвичай пюреподібною рідиною, та крапельницями з фізрозчином. Прибирає «відходи». Я зву це так, бо це гидко. Миє мене, міняє простирадла. Це дуже важко для неї самої, коли їй потрібна допомога вона обдзвонює всіх кого тільки знає. І інколи, хтось погоджується з почуття жалю.

  Ось і зараз вона прийшла, помилася і підійшла до мене:

  - Як ти, Амеліна, моє сонечко. Давай я тебе погодую.

   Мамі дуже важко. Важко бачити мене такою. Я знаю, що після цього, вона піде до своєї кімнати і я почую, як вона буде плакати, але не довго. Втома не дозволить їй цієї розкоші.

   Як би гірко мені не було від цього, я розумію, що нічого зробити не в силах. Навряд чи я колись одужаю. Дуже неприємно бути тягарем для неї. У мене є лише вона. Всі мої друзі дуже швидко забули про мене. Їм було неприємно бачити мене такою безпорадною, безпомічною. Вони навідували мене все рідше і рідше, а згодом взагалі припинили це робити. Колись, в мене навіть був хлопець, та він покинув мене майже відразу, як побачив, що я почуваюся все гірше. Я їх не засуджую це не кожен витримає, це тільки для сильних. Сильних і відданих.

***

    Я заснула дуже швидко, намагаючись скоріше потрапити туди, де зазвичай я з’являюся. Я ніколи не думала чому я бачу одні й ті самі місця. Я навіть можу скласти з них карту.

  Сьогодні я не опинилася у підвалі будинку, там де я тікаю від НИХ. У підвалі величезні двері. Він сам сирий з каміння і в ньому є величезний отвір. Якщо я опиняюся там, то треба швидко тікати. Я прошмигую у діру і біжу сходами. Сходи слизькі і величезні, але вони не всюди. Інколи вони обриваються і переходять у насипи землі, з боків валяється каміння. Величезне та вогке, сире. За ним я ховаюся. Тут темно настільки, що я блукаю навпомацки, але я знаю, що там далі є світло. Я знаю що це печери, тут безліч ходів, і ще жодного разу я не вибиралася з них.

   Чомусь сьогодні я опинилася за дверима. Ось вони - велетенські, масивні, міцні. Я знаю навіщо господарю цього будинку такі двері. Аби ВОНИ ніколи не потрапили у дім.

   Тут освітлено і нічого поруч немає, тільки сходи нагору позаду мене. Я піднімуся ними і подивлюся, що там далі. Сподіваюся Господар мене не вижене. Я вже зустрічала його. Цей будинок, нічим не гірший за ті печери. Він хаотичний, має безліч кімнат та поверхів. Одного разу я була тут, десь тут, та я не пам’ятаю де це. Згадаю коли побачу. Тут є особливе місце.

   Піднявшись сходами на перший поверх, сподіваюся він перший, я потрапила до коридора, підлога якого заслана килимами. Тут є червоні килимки з зеленою каймою і є барвисті, строкаті, на них все одно переважає червоний колір. У коридорі безліч кімнат, але я пам’ятаю, що те місце десь високо нагорі, майже на останньому поверсі. Мені знов потрібні сходи. Он вони просто попереду, як же довго до них йти. Цих сходів тут безліч у них дерев’яні поручні з червоного дерева. Дорогі та міцні, дуже надійні. Я пам’ятаю, як дивилася униз і бачила наскільки це високо. Нарешті я знайшла сходи, які різкими, кутастими переходами ведуть на поверхи вище.

   Мені здається, що я піднімаюся цілу вічність, і ось я на горі. Тут стоїть диван на якому розкладена шахова дошка. Тут сидить вона.