1

Лісова галявина розцвітає в обіймах променів ранкового сонця. Густий туман, який ковдрою вкрив папороть починає танути і відступати. Легенький вітерець пронизує верховіття, ніжним подихом здуваючи росу. Краплі води завмерли перед падінням й заблищали, неначе діаманти. Птахи сповіщали про початок дня, дзвінко розносячи відлунням пісні. 

Немов та чарівна ельфійка, юна дівчина легкою ходою рухалась лісовою стежиною. Вона відчувала себе невід’ємною частиною цього великого світу. Маленькі мурашки поспішали кудись, крокуючи одна за одною долею і привернули її увагу. Споглядаючи, вона подумала “Невже природа здатна створити таке?”

Тоненька біла сукня мов пелюстка лотоса огортала тіло дівчинита створила враження ефірності. Як тільки дівчина рухалася вперед, з подихом лісу сукня падала шлейфом. 

Крізь пташиний спів, пролунав дзвінкий чоловічий голос:

—  Нарешті я тебе знайшов.

Дівчина обернулася та побачила перед собою чорнявого хлопчину. У відповідь, вона усміхнулася і побігла на зустріч долі.

 — Якщо ти мене колись загубиш, то шукай тут. Я завжди буду чекати на тебе, — на обличчі дівчини виступив палкий рум’янець.

Тим часом юнак пригорнув дівчину до себе та притиснувся губами до її маківки. В його голові пронеслася думка: «не відпущу ніколи».

1

Софі

Знову сни були солодкі, та я їх не пам’ятаю. Останні декілька місяців, все що залишається після ночі – це дивні відчуття легкості й радості, які я ніколи не переживала раніше. На годиннику опів на шосту ранку. Сонце вже прокинулося. Промені невтомно крадуться крізь гардини щоб надати кімнаті яскраво-жовтого забарвлення. Біля моїх ніг на ліжку ніжився кіт. Я дістала телефон і зробила фото муркотуна,  потім погладила йому за вушком і сказала:

 — Ти маленький тракторець! – котик відповів на мої пестощі виразнішим муркотінням.

Останні декілька років я не уявляю свого жодного ранку без горнятка запашної та гіркуватої кави. Правильно заварювати каву я навчилася у старому закладі Мілану, де італійці майстерно готують на свіжо обсмажених кавових зернах класичний еспресо та рістретто. Мені пощастило приїхати саме в їхню річницю. Вони проводили дегустацію ароматних напоїв і майстер-клас з процесу приготування для всіх охочих.

 Наливаючи каву у філіжанку, я почула як мій телефон завібрував і висвітлилося повідомлення. Яке було моє здивування, коли мій колишній з'явився на горизонті, після чотирьох років мовчання. 

Привіт, Софі. Давно не чулися. Як ся маєш? Давай вип'ємо кави разом і потеревенимо, як в старі добрі? Я перевівся у новий офіс, і так вийшло, що він у твоєму місті 😉 

Зарозумілий, як завжди. Як не дивно, наша остання зустріч не була приємною. Відтоді ми майже  не розмовляли, я не хотіла одразу відповідати. Мої почуття та емоції були змішаними і не  зовсім зрозумілими. З одного боку, я хотіла побачити його і дізнатися, як він, адже я збиралася вийти за нього, а отже не зовсім чужі люди. Але з іншого — образа глибоко засіла в моїй душі і не давала мені остаточного  спокою. Звичайно, з часу розлуки я стала на ноги і продовжила рухатися вперед, та навіть перестала думати про нього. Спираючись на останні думки, про те, що я справилася зі своїм минулим — все-таки наважилася на зустріч з забутим коханням. 

Я вийшла з дому. Погода на вулиці була приємною, хоч і осінь брала своє. Навкруги все жовтіло, але ще де-не-де зеленіли дерева та кущі, які до останнього боролися за своє життя, і не здавалися перед невідступною долею. Дорогою спогади віднесли мене в ту, маленьку квартиру в центрі міста. 

Чотири роки тому, Новий Рік. Ми з Енді святкували окремо, адже я хотіла побути з батьками, а він вирішив відсвяткувати з друзями. Для нас це не було проблемою, як я тоді думала, адже ми довіряли один одному. Після повернення додому, в понеділок 3 січня, я не застала Енді вдома, він був на роботі. Мені зателефонувала подруга:

—  Ти вже приїхала? – запитує Кет, оскільки ми домовлялися по приїзду — зустрітися.

—  Так, можеш заходити на каву, або щось міцніше! 

—  За 20 хвилин буду, – на цьому наша розмова закінчилася.

Я розпакувала речі і пішла ставити чайник. В двері подзвонили, і я побігла відкривати. Гостею була довгонога і приваблива білявка: 

—  Привіт, – сказала вона. – Ти, напевне Софі?!

—  Привіт. А ви хто?

—  Я Кетрін, приятелька Енді. Я забула дещо після вечірки. 

Я витріщилася на неї: 

—  Ем, а що саме ти забула? Я принесу, – моєму здивуванню не було меж. Що це за приятелька, про яку я нічого не знаю?!

—  Я забула  спідницю, ти знаєш, твій брат запальний хлопець, – вона усміхнулася і підморгнула мені.

—  Брат? - я просто офігіла, адже мій брат живе в одному місті з батьками, і на Новий Рік він точно був з нами. 

—  Ну, Енді.

—  Енді, – мій наречений. – Випалила я

—  Зачекай, який наречений?! Ми вже пів року як разом... Він сказав що ти його сестра.

Вмить мій світ розпався на безліч маленьких шматочків.

—  Як банально... – гірко усміхнулася я - я ьак розумію, ти знаєш куди йти за тим, що ти там собі забула - я відступилася і пропустила в середину білявку.

Я спостерігала, як дівчина коперсається серед наших речей і  досить вправно й швидко знаходить те, що шукала у спальній... нашій спальній... А я досі стояла в коридорі і в голові  промайнули  спогади , як ми обрали цю квартиру, він любив готувати на кухні  сніданки, у вітальній він освідчився у коханні , а у спальній  ми ночами розмовляли на найвідвертіші теми. Виходить він ділився найпотаємнішим не тільки зі мною...

В момент, коли Кетрін виходила , вона  глянула на мене  з жалем та відразою водночас. Дівчина хотіла ще щось  промовити  та я просто зачинила двері. Сльози покотилися щоками і я не змогла їх стримувати, було дуже боляче. Пройшовши в спальню, я здерла всю постіль з ліжка і збиралася її викинути та пролунав ще один дзвінок. Я кинула постіль на підлогу і  пішла відчиняти двері, але простирадло як зачіплювалася за останній свій шанс на виживання за мою ногу і розтягнулося між кімнатами. На порозі була Кет, її усмішка змінилася на здивовану гримасу і вона промовила: