1

Шлях вгору розпочинається із падіння вниз

Я народилася на вершині барвистих гір, що гордовито  підпирали небо, впиваючись льодовими шпилями у кудлаті хмаринки. Це одне із найпрекрасніших місць у світі. На гірських схилах, біля самого підніжжя  буяли високі трави. Вони були різноманітних кольорів: від класичної зеленої палітри до червоно-фіолетових відтінків цвітінь. На цих просторах, без жодного захисту чабанів, прогулювалися стада тварин. Їм не було чого боятися та й втікати із цього раю не було потреби. Можливо, я переоцінюю гірські краєвиди і для когось миліші степові прерії, але для мене немає нічого ліпшого ніж кам’яна велич.

Підіймаючись вгору, трави рідшали вступаючи свої позиції кам’яним валунам карамельного кольору. Це був край гірських баранів  – чудернацьких тварин, що вважалися господарями неприступних схилів та вершин. Вище них працювали тільки люди. Вони копирсалися у мідній, срібній та золотій породі, перетворюючи пісок у дорогоцінні метали.

Це може здатися вам дивиною, але я пам’ятаю як народилася. Більшість, навряд, згадає перші роки свого життя, тоді як я пригадую все у деталях. Це було у одній із просторих кімнат, що була видовбана у серці гори та заповнена плавильними машинами. Вогненний метал переливався із одного горна в інший. Жарке повітря було наповнене постійним гуркотінням. Хаотичний оркестр очолював величезний молот, котрий із педантичною точністю відбивав ритми роботи. Здавалося, що крім шуму нічого не існує, як раптом :

– Що ти робиш? Це ж не мідяки! – заволав перевіряючий.

– А що ж тоді? – відповів працівник та продовжив чеканити монети.

– Ви не очистили метал. На це вказує колір. Вміст срібла і золота перевищує рівень міді.

Почувши це, працівник зупинив великого молота. Він уважно вдивлявся у обличчя контролера і не знав що відповісти. Це був третій день як він працює із металом і другий із молотом. Працівник не розумів нічого крім того, що уляпався у неприємну історію.

– Мишко, не хвилюйся, – взрівши збентеження на обличчі юнака промовив контролер. – Це не вперше, знову металурги щось забулися. Просто віднеси їм назад монети, а вони знають, що із ними робити. Тільки енергійно, щоб ніхто не дізнався із верхівки.

Контролер не став чекати відповіді і рушив далі. Він був певен, що тепер юнак зробить все вірно. Проте знову сталася хиба. Швидко вкидаючи монети у кошик, він не помітив як зронив мене на підлогу. Тоді я була обурена, але тепер розумію -  без прикрої помилки не існувало б мого життя. Та й загалом, все моє існування - суцільна хиба, наповнена чудернацькими пригодами.

Я покотилася під великий стіл, а Мишко стрімголов помчав із кошиком до плавильних печей. На цьому завершилося моє спілкування із батьком. За походженням я боратинка[1], але у моїх жилах є золоте осердя та срібний кістяк. На одній із сторін розміщувалося зображення імператора, хто він був - я не знала, та й зараз мені не соромно признатися, що я так і не дізналася. На іншій стороні розміщувався герб, невміло виконаний, перекошений, проте, герб. Це був слід навчання мого батька, він зробив мене особливою.

Я могла б вічністю лежати під столом кузні, покриватися шаром порохні і світ би ніколи не дізнався про моє існування. Проте історія вирішила зробити все інакше.

 Одного погожого ранку із першим промінням сонця до кузні завітала юрма школярів. Їм проводили екскурсії перед початком роботи машин. Більшість шкетів згодом будуть працювати у залах, відливати метал та чеканити монети.  Для них це була загадкова пригода переплетена із лінню. Вони розуміли, що будуть вештатися по залах, а до школи сьогодні не підуть. Чи може бути щось прекрасніше ніж цілий день споглядання та дитячих витівок?

 – Спробуй наздогнати!

– За слимаками не бігають! Спробуй знайти мене , – вигукнув у відповідь Ігор. – Тільки рахуй до п’яти, і голосно!

– Я не граю у дурість з тобою.

– Пізно, – сміючись втікав юнак.

Майстерня наповнилася дитячим гамором. Підчас екскурсії із зору вихователів вислизнули Ігор та Андрій. Вони були вірними ворогами порядку та спокою. Анархісти гоцали у вільній кімнаті, штурхалися, чубилися, боролися. Згодом розпочали втікати один від одного. Підчас гри у піжмурки Ігор шмигнув під стіл та угледів мій блиск. Він не відразу зрозумів, що побачив. Тільки-но протягнув до мене руку, як під стіл заліз Андрій :

– Ховатися ти ніколи не вмів.

– Поглянь це ж справжнісінький Ауреус[2], – у юнака палали очі. – Одна така монета дорівнює трьом ящикам солодощів, велосипеду, феєрверку та бозна-чому на решту.

Ігор підійняв мене і став пристрасно вдивлятися у мої контури. Відверто говорячи, мені це не сподобалося, але далі було гірше. Андрій жадібно вихватив мене із рук та боляче вкусив. Що це був за варварський звичай я не знала, згодом це будуть робити всі. Не оговтавшись від укусу мене закрутили і кинули на підлогу. З глухим звуком я розпласталася і готувалася до нових випробувань.

– Ай-я – викрикнув Андрій. – я ледь зуба не зламав. Аби вона була золота, то на ній би залишився слід  зубів. Ми це вивчали у школі, та й вдома я декілька разів пробував із справжнім золотом. Вона і не срібна, адже не дзвеніла.