Новий дім

За вікном замість звичних дерев і старих будиночків з'являлося місто, наповнене шумом й людьми.
І в цей момент Аврора зрозуміла — чим далі вони їдуть, тим далі вона віддаляється від бабусі.
І це ранило дедалі більше з кожним проїханим кілометром.
Річард криво припаркував машину на подвір'ї... Інтернату? Дитячого будинку? Школи? Пансіонату?
Будівля виглядала вражаюче — велика триповерхова будівля з червоної цегли та сірого каменю. По боках височіли дві круглі вежі з високими вікнами, а над дахом тягнулися цегляні димарі. Білі віконні рами й темний дах гарно вирізнялися на тлі старих стін.
Перед будівлею простягався широкий зелений газон. До головного входу вела світла доріжка, по обидва боки якої росли акуратно підстрижені кущі. За школою починався великий сад із високими деревами, звивистими стежками та дерев'яними лавками.
Річард із глухим звуком відчинив дверцята заднього сидіння.
— Швидше.
У його руці вже була затиснута ручка валізи.
Аврора повільно вилізла, скривившись, відчувши, як затерпли ноги після довгої дороги.
Дівчинка похитала головою, зачинила дверцята машини й поспішила за чоловіком. Той уже притримував вхідні двері.
— Ти схожа на неї.
Аврора здивовано насупилася.
— На кого?
Чоловік мовчки притримував двері, ніби не почув запитання.
— Ходімо.
Стіни були пофарбовані у світло-бежевий колір, під ногами ледь скрипів старий дерев'яний паркет, а в ніс ударив запах їжі з їдальні та засобу для прання.
Коридором назустріч їм пролунав дзвінкий цокіт підборів.
Перед ними з'явилася жінка років шістдесяти. Її сиве волосся було акуратно зібране в пучок. Вона усміхнулася, і зморшки стали ще помітнішими. На ній була темно-синя сукня до щиколоток, із довгими рукавами та комірцем. Уздовж талії були розміщені срібні ґудзики.
Вона усміхнулася й хрипко заговорила:
— Вітаю, містере й міс.
— Я так розумію, ви Аврора, так?
Дівчинка схрестила руки на грудях і кивнула. Річард ледь помітно торкнувся пальцями її плеча, злегка підштовхуючи, мовляв: «Будь ввічливішою».
Та лише закотила очі.
Знову пролунав жіночий голос:
— Що ж, ласкаво просимо до нового дому.
Менш дружньо промовила жінка.
— Прошу, якнайшвидше пройдіть до своєї кімнати й перевдягніться. Ваш зовнішній вигляд не відповідає нашим правилам.
Умить поруч зі старенькою опинилася дівчинка років шести-семи. Розпатлане від бігу руде волосся, темно-синя сукня нижче колін із білим комірцем і чорні туфлі-балетки без підборів. Вона так швидко простягнула якийсь аркуш, що, здавалося, навіть вітер подув.
На аркуші було написано:
1.Будь-яка непокора наказу викладача тягне за собою негайне покарання.
2.Залишати свою кімнату після відбою заборонено.
3.Будь-яка брехня адміністрації вважається тяжким проступком.
4.Ученицям заборонено вступати в бійки, погрожувати або принижувати інших. Покарання понесуть усі учасниці конфлікту.
5.Форма має бути бездоганною. Найменше порушення зовнішнього вигляду вважається проявом неповаги до пансіонату.
6.Вхід до закритих приміщень суворо заборонений. Спроба проникнення розглядається як грубе порушення статуту.
7.Розголошення внутрішніх правил, подій або таємниць пансіонату за його межами заборонено.
8.Кожна учениця зобов'язана беззаперечно виконувати розпорядження адміністрації незалежно від особистої думки.
9.Пошкодження майна пансіонату, навіть випадкове, тягне за собою суворе дисциплінарне стягнення.
10.Пансіонат не прощає повторних помилок. Другий серйозний проступок означає негайне виключення.
11.Обов'язково дотримуватися шкільної форми.
Аврора нахилилася, зігнувшись у спині й скривившись, читаючи все написане. Руда дівчинка різко витягла з-за спини ще аркушів двадцять.
Річард стояв із незворушним обличчям, а Аврора хихикнула й випросталася, з усмішкою тихо пробурмотівши собі під ніс:
— Комусь і справді нічого робити, щоб складати стільки безглуздих правил...
Дівчинка склала всі аркуші в одну стопку й утекла. Стук її туфель лунав ще хвилини дві.
Директорка підняла брову.
— Нічого. Правила можна прочитати й наодинці, у вашій кімнаті вже лежить ціла папка.
Сподіваюся, незабаром ви запам'ятаєте їх напам'ять.
Вона з темним поглядом простягнула ключ від кімнати.
«21».
Кімната номер 21.
Аврора кивнула з усмішкою, спостерігаючи, як директорка вичавлює із себе милу усмішку.
Дівчинка пройшла повз, ледь не зачепивши жінку плечем, і попрямувала до сходів.
Їдальня навпроти сходів була заповнена дівчатками. У різних частинах зали, найімовірніше, були розсаджені діти різного віку.
І, незважаючи на те, що зала була вщерть заповнена, навіть затамувавши подих, Аврора не змогла почути нічого. Жодної фрази, здавалося, навіть надто гучного зітхання. Лише скрип виделок об тарілки та помішування ложкою чаю.
Вона насупилася. Хтось подивився на неї й одразу відвів погляд, а хтось навіть не звернув уваги.
Дівчинка відвернулася й почала підніматися на другий поверх. Сходи ледь поскрипували, тут пахло деревиною та квітами.
Невже на підвіконнях у коридорі стояли вази зі свіжими квітами?
Якщо чесно, здавалося, ніби це штучні квіти, які просто облили ароматизатором.
Аврора потягла за собою валізу й підійшла до одного з підвіконь. Ледь встигла нахилитися, щоб понюхати квіти, як із кімнати номер 22 вийшла дівчина.
У неї було волосся кольору молочного шоколаду, заплетене в акуратну косу, що звисала трохи нижче плечей. Одягнена вона була у «форму». Загалом у те саме, у що були вдягнені всі учениці: темно-синю сукню, білий комірець і чорні туфлі.
Її очі — глибокі й бірюзові, це одразу було помітно при світлі яскравих ламп.
У її руках була стопка старих книг. Вона обережно прикрила двері кімнати ногою й, проходячи повз, пробурмотіла:
— Привіт.
Аврора не встигла нічого відповісти, як та вже спустилася на поверх нижче.
Аврора провела долонею по лобі й попрямувала до своєї кімнати. Із клацанням провернула ключ у замковій щілині дверей і зайшла до кімнати.
Бежеві стіни, дерев'яне ліжко, застелене білим простирадлом. Навпроти стояв маленький столик зі стільцем без спинки, усе було дерев'яне. На столі й справді лежала ціла папка аркушів, на яких були виписані правила, а ще маленька свічка.
Але навіщо вона тут, якщо немає запальнички?
Біля ліжка на стіні висіло кілька гачків. На них — два рушники й сукня з комірцем — форма. На підлозі біля ліжка стояли чорні туфлі.
Аврора зітхнула й підійшла до вікна. Звідти відкривався вид на подвір'я. Вона дивилася на нього й думала лише про одне.
«Я просто повинна пережити цей період».
На подвір'ї були дівчатка, але вони не бігали й не сміялися. Вони усміхалися та ходили з ідеально рівною поставою, ніби в їхній хребет був вбитий шматок арматури.
Здалеку було видно маленький вказівник.
«Озеро».
Що ж, можливо, це і є шанс хоч якось тут вижити.
Але на небі вже сходив місяць, а це означало, що подорож між стінами цієї в'язниці...