Глава VIII

— І коли ти збираєшся звергнути пихатого лева? — Деміан застрибнув на край столу, зручно влаштувавшись.

— З чого ти взяв, що я збираюсь ділитись своїми планами з таким шмаркачем як ти? — Блу відкинувся на спинку крісла, дивлячись звисока на хлопця.

— Тобі не подобається Іоан, мені також, у нас вже багато спільного. Обирай, ти розказуєш про свої плани, а я тобі допомагаю, або пояснюєш про зникнення людей, — парубок покрутив у руках купу заяв, які розглядав ще мить тому.

— Шантаж, — прищурив очі.

— Скоріше компроміс, тож що обираєш? — Деміана забавляла ця ситуація.

— Пів року і Іоана не буде, твоєї допомоги не потребую, сам впораюсь. Хоча можеш продовжувати грати на його нервах, якщо у мене немає змоги таке робити, — перевертень кинув погляд у бік окулярів, які зазвичай носив для образу простачка.

— Запросто, тільки тепер потрібно бути обачнішим, все ж таки обмеження на витівки, хоча у школі мене нічого не тримає, — у хлопця в голові почали кружлятись варіанти капостей. — Тож протягом якого часу назбиралось стільки папірців?

— Ти ж казав тільки одне з двох, так чому тебе цікавить те, що тебе взагалі не стосується? — Блу повертає Деміану його ж нахабні нотки, якими він залякував на початку ще трусливого дельфіна.

— Тобі важко розповісти? Мені було ліньки доводити провину єнотів, а тут пошуки більше десяти учнів, — хлопець досконало замилював очі співбесіднику.

«Можливо я про це пошкодую, проте він не відчепиться. А ще гірше, зламає мені замки у кабінеті», — секретар зважував всі за та проти, зітхаючи.

Підібравшись на кріслі ближче до комп'ютера, Блу почав активно клацати мишкою, попутно набираючи текст на клавіатурі, після чого розвертає монітор до Деміана:

— Поки ви боролись з директором, відбували своє покарання та готувались до фестивалю у школі розпочались зникнення дітей, — парубок зістрибнув, стаючи за секретарем, поглянув на велетенську таблицю, в котрій були розписані всі відомі дані. — Перша жертва, учениця шостого року навчання, її внутрішній звір — кінь. Очевидці в обличчі її сусідів по кімнаті кажуть, що вона вирішила прогулятись до гуртожитку свого краша. Як мені пояснили, це той або та, хто тобі дуже подобається, об'єкт бажання і обожнювання. Чесно, я вперше почув це слово і вже думав викликати поліцію, раптом це якісь дилери, — Блу було приємно поділитись новим словом у своєму мовному словнику.

«Мені наче сімнадцять, і я не так далеко від молоді, але відчуваю себе старцем», — у Деміана почала поболювати голова від усвідомлення масштабів молодіжного сленгу.

— І так вона не повернулась, її подруга починала бити тривогу, але всім байдуже. Тільки через тиждень зникнення сусіда вирішила прийти до мене, а як пізніше виявилось зникла не тільки та дівчинка, завдяки довгому язику вся паралель сьомого класу дізнались, набрались сміливості і почали штампувати заяви, завдяки чому я дізнався, що за два тижні зникло п’ятеро дітей, — дельфін прокручував бігунець, показуючи ще більше учнів.

— А ти говорив про це Іоану? — Деміан вважав, що такі події не повинні залишатись без уваги директора.

— Звісно казав, воно ж сліпе і глухе, сказало не звертати уваги, просто втекли до батьків, — Блу не соромився у словах в бік керівника. — Але якщо логічно подумати, то яка дитина дванадцяти років піде через ліс до столиці. Ніяких наказів від нього не було, тому я просто збирав заяви і складав таблицю.

— І хто ж остання жертва? — Деміан вказав пальцем на порожню клітинку в кінці таблиці.

— У мене тільки припущення щодо цього. Учні знайшли тіло Габріель неподалік від лісів школи, я маю здогадку, що вона одна із жертв. На її тілі були виявлені сліди утримання в неволі, скоріше за все їй вдалось втекти, але злодії вчасно виявили, що вона зникла і ліквідували свідка, — Блу висував своє припущення, відкриваючи електронну копію особової справи колишнього президента школи.

— Що ж, цікава у тебе таблиця, але мені вже час, — швидко вимовив Деміан, хапаючи декілька заяв із зникненням, попутно забираючи куртку з крісла, вилітає у коридор, наповнений учнями.

— Стій! Деміан! — секретар взагалі забув про окуляри, його маскування, вибіг у коридор волаючи хлопцю у спину своїм справжнім, твердим тембром голосу.

Коли Флоті ще не вибіг за парубком, Деміан не почув запитання від сестер Ріверлей, які стояли біля вікна:

— Деме, ти куди? — а з появою Блу у коридорі вони витріщили очі, не очікуючи почути такої гучності від тихого секретаря.

— Д-дівчата у вас до м-мене якесь д-діло? — дельфін одразу прийняв образ нікчемного помічника.

— Та ні, ми просто чекаємо Шерон, вона повинна до тебе зайти скоро, — у школі вже всі забули про чемність і етикет, звертаючись на ти, але деяким за спиною, а в обличчя з пошаною на ви. — А що це з ним? — Ліна вказала на Деміана, який у спокійному темпі виходив зі школи, переконавшись, що за ним немає хвоста.

— Нічого в-важливого, — Блу зайшов назад до кабінету, приводячи до ладу приміщення, він дозволив собі показати справжнього себе, піддавшись на провокації.

«Хоч би він нічого нікому не розказав», — молився перевертень, надягаючи прямокутні окуляри.

Деміан забігає до кімнати, кидаючи рукавиці з золотим орнаментом на ліжко, розкладаючи папери на своєму столі, розбираючи їх за хронологією. Хлопець був занурений у справу, що не помітив присутність одного з перевертнів, що тихо підкрадався ззаду.