Глава 19

Багряне небо тисне на плечі, а густий попіл забиває легені. Кайрен стоїть посеред ілюзорного подвір'я Академії, не маючи куди відступати. Кільце заражених друзів повільно стискається. Рейнар, Зіірі, Торік, Вірея, Дракен — усі вони дивляться на нього суцільними чорними проваллями замість очей.

​Але найстрашніше ховається за їхніми спинами. Там, де простір зливається з абсолютною темрявою, нависає гігантська безформна присутність. Ехо. Воно не має обличчя, проте Кайрен усім тілом відчуває його пронизливий погляд. Воно спостерігає саме за ним.

​«Чому я? — панічно б'ється думка в голові хлопця. — Навіщо витрачати стільки сил, щоб замкнути мене в сновидінні? Невже я настільки небезпечний для нього?»

​Хлопець в розпачі ще раз тягнеться свідомістю туди, де завжди пульсувало гаряче, надійне полум'я його дракона. Потрібно знайти вихід. «Чорний! Ну де ж ти?! Ти так мені потрібен» — кричить подумки. Але ментальний канал мертвий. Відсутність звіра жахає сильніше за моторошні обличчя друзів. Чорний завжди був поруч. Навіть тоді, коли Кайрен не міг покладатися на жодну живу душу. Тепер він розуміє страшну правду про те, що Ехо так і не змогло зламати його розум. Воно не здатне пробити той стародавній захист, про який розповідала професорка Ліора. Але тварюка адаптувалася. Вона створила ідеальну ментальну клітку — місце, де Кайрен повністю відрізаний від власного дракона.

​Якщо його справжнє тіло так і не прокинеться, що тоді?

​— Кайрене! Та що ж із тобою?! Прокинься!

​Голос лунає ніби з-під товщі крижаної води. У реальній кімнаті Торік відчайдушно трясе друга за плечі. Торік по-справжньому боїться втратити друга. Кайрен метається на матраці, хрипло дихаючи й обливаючись потом, проте його очі залишаються міцно стиснутими.Торік б'є по панелі комунікатора, активуючи аварійний виклик медичного відділення.

​— Тримайся, чувак, чуєш? Тільки не здавайся! — кричить він у порожню кімнату, і саме цей відчайдушний голос залишається єдиною ниткою, що хоч якось пов'язує свідомість Кайрена з реальністю.

​Усередині кошмару заражені моторошно тянуться до Кайрена. Вірея простягає до нього бліду руку.

​І раптом простір здригається.

​Під ногами починає вібрувати земля. Спочатку Кайрен думає, що Ехо підготувало нову пастку. Налаштовується, очікуючи на удар.

​Та вібрація повторюється. Глухий, могутній удар.

Коротка пауза.

Другий удар.

​Кайрен завмирає, ледве стримуючи нервовий видих. Він уже чув цей ритм. У своїх перших дивних снах, коли стояв на березі безкрайнього чорного океану, а потім занурювався в його непроглядну товщу. Тоді та невідома присутність страшенно його налякала своїми масштабами, але не завдала жодної шкоди. Вона була інакшою.

​Цей подвійний стукіт звучить знову. Він повільніший, глибший і набагато величніший за монотонний ритм заражених драконів і студентів. Цей звук пульсує абсолютно окремо від темряви Еха.

​З-під бруківки ілюзорного подвір'я починає сочитися чорна вода. Вона стрімко піднімається, заливаючи черевики, сягаючи колін, а потім і пояса.

​Заражені друзі раптом зупиняються. Уперше за весь цей нескінченний кошмар їхня моторошна впевненість зникає. Вони розгублено опускають руки, чорна вода вирує навколо них, збиваючи з ніг. Величезне марево Еха позаду них тремтить, ніби втрачаючи щільність.

​Кайрен не може зрозуміти....Щось у цьому сні кардинально змінилося.

Чорна вода піднімається безжально стрімко. Кайрен відчайдушно намагається втриматися на ногах, але раптова могутня хвиля збиває його, закручує і тягне в темряву. Багряне небо, ілюзорна Академія, моторошні обличчя друзів — усе це миттєво стирається, змивається безжальною течією.

​Він знову опиняється в тому самому чорному океані.

​Але цього разу хлопець не стоїть на безпечному березі. Він висить глибоко під водою, з усіх боків затиснутий мертвою холоднечею. Кайрен відчайдушно смикає ногами й руками, марно намагаючись виплисти на поверхню, проте поверхні просто не існує. Навколо лише нескінченна темрява.

​І тоді десь далеко внизу знову лунає той самий ритм.

​Тук-тук. Тук-тук.

​Від цього глибокого подвійного удару товща води буквально здригається, посилаючи вібрацію по всьому тілу. Кайрен опускає погляд. Там, на неймовірній глибині, під нашаруваннями мороку, щось повільно рухається. Воно не має чітких обрисів, не світиться і не видає жодних звуків. Це лише відчуття колосальних розмірів, незбагненної, прадавньої могутності. Присутність такої сили, поруч із якою навіть найстрашніші хижаки Драксарії здалися б жалюгідними комахами.

​Проте саме в цю мить панічний страх, що сковував Кайрена весь цей час, раптом відступає.

​Він чітко усвідомлює різницю. Ехо було хижою кліткою, воно намагалося поглинути його, утримати, розчавити волю. А ця велична, стародавня сутність… вона не бажає, щоб він тут залишався.

​З глибини несподівано підіймається гігантська течія. Вона не тягне хлопця на дно, а навпаки — підхоплює його, і з неймовірною силою виштовхує нагору. Кайрен летить крізь темряву, і раптом бачить, як високо над ним чорна вода розходиться величезним світлим розломом.

​Звідти, крізь сліпуче сяйво, проривається відчайдушний крик:

— Кайрене!

​З безодні востаннє лунає могутній подвійний удар, і чорний океан зникає.

​Кайрен різко розплющує очі. Він жадібно хапає ротом повітря, вигинаючись на ліжку так, ніби щойно справді виринув із-під води. Перше, що фіксує його погляд, — бліде, налякане обличчя Торіка.

​— ЖИВИЙ! — несамовито кричить флоріанець, вчепившись у його плечі так сильно, що мабуть залишаться синці. В очах Торіка стоять справжні сльози. — Ти живий! Та я ж думав, що тобі капець!

​Кайрен намагається підвестися, але тіло абсолютно не слухається. М'язи налиті свинцем, руки тремтять, сорочка промокла від холодного поту, а в грудях пече від кожного вдиху. Хлопець озирається, шукаючи заражених друзів, багряне небо і чорну воду, але бачить лише знайомі стіни їхньої кімнати, і самого, справжнього Торіка.