Глава 18

На Драксарію опустилася глуха ніч, зануривши більшість студентів Академії у важкий, мовчазний сон. Лише вітер завиває між темними стінами, а з боку стійл вібрує низьке дихання гігантських драконів. Сама ж Академія височіє серед скель, наче стародавній сплячий звір, чиї темні мури ледь підсвічуються холодним пульсуванням масивних енергетичних контурів.

​Раптом у темряві одна за одною з'являються самотні постаті. Всі в стандартній академічній формі з різних факультетів. Тут є і курсанти з Обсидіанового сектора, є і з Базальтового, та й з інших, але рухаються вони зовсім не як звичайні студенти, що вирішили порушити комендантську годину. Ніхто не ховається, патрулів чомусь немає. Курсанти навіть не реагують на крижаний нічний вітер, який кусає оголені ділянки тіл. Ідуть рівно та механічно.

​Ззовні всі виглядають абсолютно нормально, тому на перший погляд немає нічого страшного. Але якщо уважніше заглянути в їхні обличчя: час від часу курсанти кліпають, і на коротку мить очі стають суцільно чорними, а потім знов повертаються до нормального стану.

​Всі мовчать. Вони йдуть якимось зрозумілим тільки їм шляхом до занедбаного підземного комплексу.

Цей бункер колись використовувався для перших стародавніх досліджень драконячого резонансу, а тепер вхід до нього прихований під шаром моху і каміння. Його навіть немає на сучасних схемах Академії. Усередині величезної печери на них уже чекають. Кілька гігантських драконів височіють у цілковитій темряві абсолютно нерухомо, опустивши масивні голови. Маріонетки в очікуванні свого хазяїна.

​Курсанти повільно наближаються до звірів, піднімають руки і одночасно торкаються долонями гарячої пульсуючої луски. За мить усі присутні завмирають. Темрява в їхніх очах розповзається, затоплюючи погляди остаточно. В очах драконів відбувається те саме — вертикальні зіниці повністю розчиняються в безодні.

​Далі починається моторошне шоу. Під склепіннями печери лунає тихий, але глибокий звук, схожий на стукіт. Це серцебиття драконів. Спочатку кожен звір має свій власний ритм, але з кожною секундою ці удари підлаштовуються один під одного, ритм вирівнюється. Інші серця лускатих гігантів відгукуються, породжуючи настільки потужну ментальну вібрацію, що стіни печери починають світитися примарним червонуватим сяйвом.

Курсанти стають півколом навколо драконів. Усі вони одночасно промовляють різними голосами: хлопчачими, дівчачими, низькими, дзвінкими, але інтонація абсолютно однакова. Нежива.

​— Ми чуємо. Ми пам'ятаємо. Ми чекаємо.

​А потім на ці голоси накладається інший — глибокий, багатоголосий, сповнений первозданного, стародавнього болю. Від нього крижаніє повітря та закладає вуха. Це голос Еха, яке ніби збирає розкидані шматки самого себе, налаштовуючи заражених на єдиний частотний ритм.

​У центрі зали, прямо над головами курсантів, простір викривляється. Виникає темне пульсуюче марево. Воно здається безформним, клубочиться, наче чорний дим. Але вже за мить із цієї пітьми проступають сотні спотворених облич, які беззвучно кричать, аби одразу ж знову розчинитися.

​Голос Еха лунає зсередини свідомості:

​— Ви більше не будете самі. Скоро кожен із них почує нас.

​Після цих слів марево зникає. Вібрація обривається. Усі заражені одночасно здригаються і розплющують очі. Темрява миттєво покидає їхні тіла та повертає їм звичайні людські погляди.

​Розгублені студенти відсахуються від драконів, розглядаючись навкруги. У погляді кожного — щире нерозуміння і страх.

​— Що... Де ми? — хрипко шепоче хлопець з Обсидіанового сектора, обхоплюючи себе руками від раптового пронизливого холоду.

— Як я тут опинилася? — панікує дівчина поруч, відступаючи до стіни, а далі дивиться на власні руки так, ніби бачить їх уперше. — Я ж... я ж лягла спати у своїй кімнаті.

​Дракони теж тривожно ворушаться і гарчать, бо, здається, звірі так само не розуміють, чому опинилися зараз у цьому підземеллі. Ніхто не пам'ятає ні ритуалу, ні того, як вони сюди потрапили. Спогади про марево й голоси розчинилися. Усі дезорієнтовані.

​Однак високо над ними, далеко за межами підземного комплексу, у нічному небі залишається слабкий, майже невловний резонанс, що беззвучно розповзається над територією всієї Академії, шукаючи нові розуми.

​Уранці Кайрен прокидається від того, що власне тіло здається йому неймовірно важким і чужим. Сівши зручніше на ліжку, хлопець розтирає обличчя долонями й марно намагається пригадати, що саме йому приснилося цієї ночі. Та й чи снилося щось узагалі? Жодних образів не спливає, проте є якесь дивне відчуття порожнечі та холоду, що в'їлося в саму свідомість.

​Кайрен інстинктивно тягнеться через ментальний зв'язок до Чорного, шукаючи звичної підтримки. Зв'язок є, проте дракон відгукується чомусь напрочуд неохоче. Його присутність у голові Кайрена нагадує насторожене гарчання звіра, якого загнали в кут.

​«Ти теж це відчув? Щось тут не так», — подумки запитує хлопець, відчуваючи, як кам'яніють м'язи.

​Чорний надсилає у відповідь лише розмитий образ темної води, від чого з'являється роздратування. Звір теж щось відчуває, проте наразі пояснення не існує.

​«А можливо, він не хоче зі мною цим ділитися?» — насторожується Кайрен.

​Вийшовши у внутрішній двір Академії, де ранкове повітря радує памороззю, Кайрен стикається з Рейнаром. Хлопець сьогодні теж доволі напружений і, здається, думками перебуває десь далеко.

А Зіірі невідступно слідує за Рейнаром. Здається, тепер ця парочка — як нерозлийвода.

​— Рейнаре, ти що, всю ніч розв'язував божевільні рівняння Зіірі? — намагається пожартувати Кайрен, коли зупиняється поруч.

​Проте Рейнар навіть не всміхається. Дивно. Коли він розвертається до Кайрена, то вся легкість кудись вивітрюється.

​— Знаєш, Кайрене, я щось чув уночі.