Глава 15

— Це я мав запитати тебе, дівчинко. Що ти робиш у моїй голові?

​Голос лунає не ззовні, а прямо всередині її власного черепа. Вірею паралізує від жаху. Вона навіть не може вдихнути. Хіба пам'ять може розмовляти? Хіба мертвий архів синапсів здатен ставити питання?

​«Ви... ви давно загинули, — відчайдушно формує вона подумки свою відповідь. — Я лише активувала ваш нейрозліпок. Ви — просто запис. Спогад!»

​У безмежному зоряному просторі навколо неї повисає тиша. А потім той самий крижаний чоловічий голос, тепер сповнений темної гіркоти, лунає знову, проте дівчина відчуває це як фізичний удар:

​— Помер? Тоді чому я досі пам'ятаю, як мене вбивали?

​Простір перед очима змінюється, зорі гаснуть, і Вірея провалюється в прірву чужого минулого.

Вона чує неймовірний гуркіт, настільки сильний, що майже втрачає здатність нормально чути. Ніздрі обпікає їдкий сморід паленої плоті й гарячого металу. Вірея кліпає і бачить навколо себе поле бою, опису якого ніколи не зустрічала на жодній із тактичних карт Академії. Інформація про цей бій також не збереглася в офіційній біографії Кассіана Вейна. То що ж це таке?

​Вона спостерігає жахливу картину. З неба, залитого хворим багряним світлом, зриваються гігантські тіні. Дракони падають один за одним, розбиваючись об випалену землю. А навколо чути моторошні крики вершників. Крики чужими, незнайомими мовами. Повітря  прошите нещадними спалахами смертоносної магії, що шматує простір навпіл.

​Але найстрашніше не це. Найстрашніше те, що вона дивиться на цей апокаліпсис не своїми очима.

​Вірея відчуває пекучий біль у правому боку, але ж її власне тіло насправді ціле. Вона також відчуває вагу масивних, пробитих обладунків, яких на ній насправді немає. І вже за мить дівчину накриває хвиля чужої, дикої люті та всепоглинаючого відчаю. Це емоції командора, що нещадно затоплюють її свідомість, вимиваючи звідти все інше.

​Вона опускає погляд на землю, всипану гарячим попелом, і помічає перед собою розтрощений шолом із вцілілим шматком візору. Дівчина схиляється над ним, відчайдушно шукаючи рятівне відображення свого блідого, переляканого обличчя...

​Але з уламка скла на неї дивиться чоловік. Дорослий, змарнілий, із глибоко розсіченою скронею, по якій стікає темна кров, та очима, в яких палає приречення.

Від паніки стискається все тіло. Хочеться відкрити рота, щоб закричати від жаху, але цього не відбувається, тому що з її губ зривається хрипкий, глибокий чоловічий рик агонії. Це не її голос. Це не її тіло! Вона намагається вхопитися хоча б за щось справжнє – за своє минуле, за свою ідентичність. І на мить вона забуває себе. Втрачає себе.

​«Згадай! — панічно б'ється думка. — Як тебе звати?! Я... Я...»

​І раптом дівчина завмирає. Замість її імені — абсолютна порожня німа діра. На коротку моторошну мить вона повністю забуває, хто вона така.

​Зліпок не просто показує їй історію. Він витісняє її.

Тим часом у реальності, поки свідомість дівчини блукає випаленими полями чужої пам'яті, у тиші медико-нейронного відділення пронизливо волає сирена. Самовільна активація артефакту такого рівня миттєво запускає протокол найвищого захисту.

​До відділення вриваються фахівці служби нейрорезонансної безпеки — елітний підрозділ у важких захисних костюмах, спеціально навчений працювати з розладами ментальної цілісності та небезпечними артефактами. Вони знаходять Вірею нерухомою біля антигравітаційного п'єдесталу.

​Дівчина стоїть абсолютно прямо, наче лялька, з широко розплющеними очима. Коли фахівці заглядають в її очі, то жахаються, адже зіниці розширені до самої темряви, а сама дівчина не кліпає і ні на що не реагує. Від пульсуючого кристала до її скронь все ще тягнуться сяючі срібні нитки зліпка, які тепер зловісно спалахують в такт її пришвидшеному серцебиттю. Навіть для фахівців це видовище незвичне.

​— Обережно, не торкайтеся ниток! — різко командує керівник зміни, високий чоловік із суворим поглядом, миттєво оцінюючи ситуацію.

​Тіло Віреї максимально обережно переміщують на спеціальну нейростабілізаційну кушетку, використовуючи для цього левітаційні ноші. Навколо неї за лічені секунди розгортається ціла мережа медичних сканерів. У повітрі спалахують десятки голограм: графіки мозкової активності, рівень фізіологічного стресу, ментальна цілісність.

​Один із нейротехніків, дивлячись у головний монітор, раптом блідне і навіть завмирає над сенсорною панеллю.

​— Командире... погляньте на це!

​На екрані двома різними кольорами — блідо-блакитним та агресивно-багряним — переплітаються складні нейронні візерунки. Але замість того, щоб один візерунок просто зчитував інформацію з іншого, як це має відбуватись при безпечному перегляді пам'яті, вони... борються.

Система фіксує абсолютно неможливу, моторошну аномалію. У мозку дівчини прямо зараз реєструються дві окремі, повністю активні структури особистості. Одна — розмита, хаотична, що поступово згасає під тиском, — належить Віреї. Інша — потужна, непорушна і неймовірно стабільна — на сто відсотків збігається зі збереженим відбитком Кассіана Вейна.

​— Вони обидві демонструють ознаки самостійної реакції, — констатує технік із жахом, кидаючи погляд на дівчину. — Зліпок не просто відтворює минуле. Він намагається витіснити її. Що робити? Розірвати зв'язок примусово?

​Технік уже тягнеться до рубильника екстреного нейронного відключення, але керівник вчасно перехоплює його дію.

​— У жодному разі, — впевнено відповідає. — Їхні синапси вже сплелися в єдину мережу. Якщо ми зараз силоміць вирвемо зліпок, це просто нищівним чином вплине на її свідомість. Залишиться лише порожня біологічна оболонка.

​— Але ж вона втрачає себе!

​— Підтримуйте її життєві показники на максимумі, – керівник переводить важкий погляд на нерухоме обличчя Віреї.

​— Ми нічого не можемо зробити зсередини. Тепер усе залежить тільки від неї самої. Якщо вона достатньо сильна – то впорається.