Глава 12

Тікати нікуди. Раптом один із заражених студентів кидається на нього, хапаючи за горло крижаними пальцями. Кайрен не встигає захиститися, адже рухатися він просто не може.

​Аж ось реальність навколо пливе і розмивається. Він раптом бачить усе ніби зі сторони, в тому числі й себе. Бачить власне обличчя. Очі стають суцільною чорнотою Еха. На обличчі повільно розтягується моторошна, зламана усмішка, а з рота виривається гучний, нелюдський, істеричний сміх. Доволі моторошно спостерігати за собою зі сторони в такій ролі.

​Проте вже за мить десь нескінченно далеко за межами цього пекла лунає подвійний удар. 

Тук-тук... тук-тук.

Два серця Чорного. Цей знайомий потужний ритм стає якорем, який пробиває стіни ілюзії. Якась невидима сила хапає Кайрена і з неймовірною швидкістю висмикує його з кошмару.

​Він різко розплющує очі й усвідомлює, що скрикнув. А потім відчайдушно хапає ротом повітря, ніби його щойно дістали з-під крижаної води. Тіло настільки напружене, що він не витримує — різко зіскакує з ліжка на ноги та починає розминати затерплі м'язи. Лише трохи згодом знесилено осідає на підлогу, намагаючись відновити дихання. Футболка та волосся промокли від холодного поту.

​На сусідньому ліжку вовтузиться Торік. Флоріанець сонно піднімає голову, мружачись у темряві кімнати.

​— Бро, ти там помираєш чи що? — невдоволено бурмоче хриплим голосом.

​— Поки що ні, — насилу вичавлює із себе Кайрен, поки намагається вгамувати шалене серцебиття.

— Тоді тихіше, я ж сплю, — бурмоче обурений Торік. А далі вже миттєво перевертається на інший бік, натягує ковдру на саму голову і за декілька секунд знову тихо сопе.

​Кайрен змінює одяг на сухий та зручніше вмощується на ліжку. Він намагається розслабитися та зосереджується на ментальному каналі, через який практично кричить своєму дракону:

«Що це, в біса, було?!»

​Цього разу Чорний не відгороджується стіною і не уникає відповіді. Низький голос лунає у свідомості важкими словами:

«Ехо знову активізувалося».

​Кайрен приголомшено завмирає. Адже після тієї катастрофи воно стихло, і вони всі вирішили, що загроза тимчасово відступила.

​«Пройшло так мало часу, — тривожно проноситься в голові. — Я ще не готовий... чи готовий? До біса все».

​«А те, що знаходилось під ним? Що це за первісна темрява?» — питає хлопець у ментальному каналі, згадуючи слова Ліори.

​Повисає напружена пауза. Дихання велетенського звіра відчувається рівним, проте якимось дивним.

«Я не знаю».

​Кайрен міцніше стискає кулаки, бо не вірить своїм вухам.

«Ти не знаєш, чи просто не хочеш мені говорити?»

​Проте Чорний відповідає так, що не залишається жодних сумнівів:

«Цього разу — справді не знаю».

​Це зізнання лякає Кайрена чи не більше за сам кошмар. Чорний, який завжди здавався втіленням стародавньої сили, вперше відкрито визнає перед ним свою безпорадність. Але водночас це означає, що їхня довіра вийшла на новий рівень. Дракон більше не збирається зачиняти перед ним ментальні двері, що б не сталося.

Вранці Торік швидко збирається, бурмоче щось про те, що має якісь справи ще до сніданку, і тікає. 

​Кайрен залишається наодинці зі своїми думками. Він не знає, що робити далі і що думати. Згадує того дивного студента, якого вчора побачив на Бойовому факультеті.

​«Це не може бути правдою. Все не може розвиватися настільки швидко. Чому саме зараз?»

​Із цими тривожними думками він наводить лад у кімнаті, одягається, виходить у коридор та прямує в бік їдальні.

​Навколо вирує звичайний буденний ранок. Студенти поспішають, перегукуються, хтось голосно сперечається біля голографічного розкладу. Деякі на ходу перевіряють свої конспекти. Ця звична метушня трохи заспокоює Кайрена та змушує повірити, що нічний кошмар залишився лише в його голові, далеко за межами реальності. А щодо того студента з ангара... можливо, йому просто здалося.... Проте треба буде уважно за всім стежити.

​Назустріч йому йдуть двоє високих старшокурсників. Вони жваво обговорюють учорашнє тренування. Кайрен звично зсувається ближче до стіни, щоб дати їм дорогу, як раптом один із них різко зупиняється просто посеред коридору.

​А далі повільно повертає голову і впивається поглядом у Кайрена.

​Занадто дивно. Занадто дико.

​Кайрен умить відчуває, як холоне кров, і ніби намертво прилипає спиною до стіни. Зіниці старшокурсника стрімко розширюються та затоплюються мертвою чорнотою, до болю знайомою йому з нічного видіння. Губи старшокласника повільно розтягуються в неприродно широкій, хижій усмішці.

— Ось він, — напрочуд чітко вимовляє студент.

​А потім починає реготати. Проте цей регіт абсолютно не належить хлопцю. Він подвійний, скрипучий, ніби виривається з глибокої прірви, шкрябаючи по каменю.

​Кайрен завмирає, паралізований побаченим. Навколо рухаються інші студенти, сміються, щось обговорюють, але ніхто нічого не помічає. Здається, це ілюзія саме для нього.

​Тим часом заражений студент повільно простягає руку і торкається плеча свого товариша, який саме обернувся, не розуміючи, чого його друг зупинився. Зараження переходить миттєво, наче невидимий електричний розряд. Другий хлопець різко здригається, і його очі теж демонструють таку саму мертву чорноту.

​Він упивається поглядом у Кайрена. Тепер вони обоє дивляться на нього і посміхаються абсолютно однаково. Моторошно.

​— Тепер ти бачиш, — вимовляють вони ідеально синхронно своїми чужими, багатошаровими голосами.

​Кайрен відсахується назад, але нікуди — його майже приперли до стіни. Він міцно стискає кулаки, інстинктивно готуючись до нападу, але... вже за секунду все зникає.

​Старшокурсники одночасно кліпають, чорнота відступає, і повертається звичний колір очей. Вони розгублено трясуть головами, ніби відганяють раптове запаморочення. А потім фокусують погляди на блідому Кайрені, який стоїть перед ними майже в бойовій стійці.