Глава 10

Протягом останнього місяця курсанти поступово звикали до лекцій, постійних тренувань, синців та шаленого навантаження. Вони знову вливалися в цей небезпечний ритм. Академія безжально пережувала їхні страхи та переживання, змушуючи підлаштовуватися під жорсткий щоденний графік. Та вони були не з тих, хто легко здається. Трималися доволі непогано, і не в останню чергу завдяки тому, що почали справді підтримувати одне одного.

​Після подій у Ядрі для їхньої п'ятірки дещо змінилося назавжди. Вони більше не були зграйкою випадкових першокурсників, яких недбало розіпхали по сусідніх кімнатах. Дружба між ними міцнішала, хоч іноді й набувала доволі диких форм.

​Сьогоднішній сніданок не став винятком. Вони сиділи за своїм звичним столом, ліниво перекидаючись жартами і підколюючи одне одного.

​— Кайрене, твій Чорний... він завжди якось дуже дивно на мене дивиться, — Торік підозріло мружиться, а його вилка завмирає на півдорозі до тарілки друга. — Особливо на парах. Я серйозно думаю, що він хоче мене з'їсти.

​— Торіку, не вигадуй. Ти йому подобаєшся, — Кайрен навіть не піднімає очей від своєї порції. — Ти мій найближчий друг, і через ментальний зв'язок він теж це відчуває.

​— Ти питав його? — флоріанець усе-таки нахабно вихоплює з тарілки сусіда найсоковитіший шматок м'яса.

​— Питав, — абсолютно незворушно відбиває Кайрен, посуваючи свою тарілку подалі та захищаючи залишки порції.

​— І що? — Торік понижує голос до драматичного шепоту, подаючись уперед. — Він планує мене зжерти, коли я втрачу пильність, так? Я ж бачу, як ця чорна гора за мною стежить.

​— Ех... Він сказав, що ти надто жилавий, — Кайрен спокійно відправляє шматок м'яса до рота. — Йому просто шкода псувати зуби.

​— Вокс, ну ти й нестерпний!

​— Але це чомусь не заважає тобі красти мою їжу, — Кайрен легко б'є його по руці, коли Торік знову тягнеться своєю вилкою до його тарілки.

Зіірі, який сидить навпроти і неквапливо споживає свій ідеально збалансований за калоріями сніданок, поправляє окуляри.

​— Статистична ймовірність того, що Чорний дракон обере тебе як джерело білка, дорівнює нулю. Його травна система абсолютно не пристосована до флоріанської фізіології. Хоча... — зантеріанець робить мікропаузу. — Рівень твого стресу зараз генерує феромони, які хижаки можуть розцінити як сигнал жертви.

​Рейнар, який до цього мовчки пив свій гарячий трав'яний настій, спирається підборіддям на руку і сухо додає:

— Тож, чуваку, якщо тебе й з'їдять, то виключно через твою ж власну паніку. Тому щиро рекомендую розслабитися.

​— Хто б казав! — Торік косо зиркає на Рейнара. — Ти сам уже навчився відпускати події після Ядра і нормально розслаблятися?

​Рейнар незадоволено хмикає.

— Ну ти й зрівняв. Але я поступово вчуся.

​— Так, і в нього доволі непогано виходить, — всміхається Кайрен.

​Саме в цей момент Вірея плюхається на вільне місце поруч із ними. Сьогодні дівчина виглядає напрочуд виспаною, небезпечно красивою і абсолютно своєю в цій різношерстій компанії. Останнім часом вона навіть не намагається тримати звичну дистанцію чи поводитися як недосяжна горда королева.

​І поки Торік продовжує обурюватися заявами Рейнара, Вірея блискавично стягує з його тарілки солодкий десерт. Флоріанець обертається, розгублено кліпає очима на порожнє місце, важко зітхає і приречено махає рукою. Це вже стало їхньою непорушною ранковою традицією.

​— Ах ти ж дрібна злодюжка! — не витримує Торік, хитаючи головою. — Могла б хоча б для пристойності запитати, чи не планував я насолодитися ним сам.

​— З дівчатами треба ділитися безумовно і без зайвих питань, — Вірея із задоволенням відкушує шматочок здобичі.

​— Та добре, добре, я ж нічого не кажу, — хитро примружується. — Але ти сьогодні якось підозріло світишся. Як там твої принципові залицяльники?

​Хлопці тихо сміються. Вони чудово знають — і Вірея від них цього не приховує — що інструктори змінили свою тактику. Тепер вони не тиснуть, але постійно шукають приводу опинитися поруч. Дракен тримає ввічливу, хоч і напружену дистанцію, а от Моргат узявся за старе і знову почав надсилати дівчині дрібні, але явно нелегальні подаруночки. І вона, як не дивно, їх спокійно приймає.

​— Що, Моргат знову притягнув якусь заборонену контрабанду? — піддражнює її Кайрен.

​На щоках Віреї проступає рум'янець.

— Тихо! — шипить дівчина, миттєво озираючись на всі боки. — Я не хочу, щоб Дракен про це дізнався.

​— О-о-о... — тягне Торік із задоволеною усмішкою, потираючи руки. — То ти майстерно граєш на нервах обох? Оце так рівень!

— Я їм нічого не обіцяла. Ми спілкуємося виключно як друзі, — Вірея кидає на хлопців такий погляд, від якого вода у склянках могла б замерзнути. — Тож я маю повне право спілкуватися з обома і робити все, що захочу.

​Кайрен відверто і вже вголос регоче.

— Яка ти стала! Крутиш одразу двома успішними хлопцями Академії. Але знаєш, я вважаю, що їм це піде тільки на користь. Вони далеко не бідні нещасні хлопчики. Може, хоч трохи попустяться.

​Першокурсники швидко закінчують сніданок і біжать на пари.

​Дракони для них теж перестали бути просто абстрактною бойовою зброєю. Студенти зближувалися зі своїми звірами, і ті поступово стали постійним, живим фоном їхнього щоденного життя. Кайрен завжди відчуває присутність свого Чорного десь на периферії свідомості: іноді це роздратування на нескінченний людський шум в Академії, а іноді — лінива цікавість.

​Та на тренуваннях усе стало значно складніше.

​Того ж дня Кайрен стоїть на закритій арені під час додаткового тренування з Дракеном. Повітря буквально гуде від напруги. Він тримає істинне злиття зі своїм драконом.

Три секунди... п'ять... сім.

Хлопець відчуває беззаперечну міць масивного тіла, пульсацію гарячої крові у велетенських артеріях так чітко, немов він сам і є цим драконом. Дев'ять секунд. Це абсолютний рекорд за останній час.

​Але щойно свідомість Кайрена випадково торкається темного, прихованого пласта пам'яті — Першого Сну...