Глава 7

Після вечірки наші першачки, звісно, трохи розслабилися. Але в суботу ввечері згадали, що приємні моменти швидко закінчуються, а домашнє завдання від професорки Селестін залишилося. І хочуть вони того чи ні, його доведеться виконати. Реальність здається ще більш суворою. Тому студенти неохоче розходяться по ангарах, прихопивши із собою спальні мішки та теплі ковдри.

​Вони не знають, що на них очікує. Та хіба це має значення? Тут, в Академії, нікого не хвилює, що думають першачки. Реальність жорстока. Ніхто не обіцяв, що навчання буде легким. Тому доводиться зціпити зуби та плентатись виконувати домашнє завдання.

​Торік, звісно, до останнього не втрачає надії уникнути ночівлі в ангарі.

— Я все ще вважаю, що ми могли б магічно розширити двері нашої кімнати. Або використати закляття зменшення, — ниє, поки Кайрен буквально за комір тягне його до сектора драконів. — Десять балів, Кайрене! Десять балів на дорозі не валяються. Мій дракон би помістився, якби склав крила і трохи втягнув живіт!

​— У твого дракона немає живота, Торіку, на відміну від тебе після вчорашніх закусок, — незворушно відповідає Кайрен, штовхаючи важкі стулки воріт. — Розкладай спальник і припини скиглити.

​Спочатку все виглядає навіть затишно. Величезні дракони вже вмостилися на своїх кам'яних платформах, згорнувшись у масивні лускаті клубки. Важке дихання наповнює ангар заспокійливим гулом. Десь у кутках тихо потріскують обігрівальні магічні кристали, від чого по підлозі розливається м'яке помаранчеве світло. Курсанти облаштовуються поруч зі своїми звірами, кладуть реєстратори поруч і, як вимагала професорка, частково відкривають ментальні канали.

​Свідомість повільно занурюється в сон, переплітаючись із чужим розумом.

​Але солодких снів не отримує ніхто. Селестін хотіла, щоб вони відчули, наскільки тонкою і небезпечною може стати межа між людиною та звіром. І саме це відбувається.

​Торік бачить себе високо в небі. Вітер б'є в обличчя, але він дивиться на світ не своїми очима. Зір гостріший, кольори інші, а в грудях потужно б'ються два серця. Він відчуває неймовірну силу у величезних смарагдових крилах, якими розсікає хмари. Ейфорія польоту переповнює його. А потім простір різко змінюється. Крила зникають. Замість масивного драконячого тіла залишається слабка людська оболонка, яка каменем летить у бездонну прірву.

Флоріанець прокидається від власного несамовитого крику. Він підскакує, дико озирається і перші кілька секунд цілком реально нишпорить руками по своїй спині, шукаючи відірвані крила, поки не розуміє, що лежить на підлозі ангара.

​Вірея у своєму сні полює. Вона мчить над гострими засніженими вершинами гір, відчуваючи чужий, дикий голод. Азарт переслідування п'янить, у ніздрях стоїть чіткий запах крові здобичі. Вона готова завдати фінального удару, аж раптом небо темнішає. Звідкись зверху падає товстий, іржавий металевий ланцюг. Він безжально обвивається навколо шиї її дракона, але зашморг здавлює саме горло Віреї. Метал ріже шкіру, перекриваючи кисень. Дівчина різко розплющує очі в темряві, хапаючись за власну шию. Груди важко здіймаються, на лобі виступив піт. Цей фантомний контроль, ця неможливість вирватися резонує з її найглибшою ненавистю. Їй потрібен час, щоб заспокоїти тремтіння в руках.

​Зіірі отримує, мабуть, найбільш дивний і моторошний у своїй абстрактності сон. Спочатку він бачить безкінечну чорну порожнечу, в якій спалахують тисячі світлових точок. Математично прекрасна, ідеально вивірена драконяча мережа. Зантеріанець із захопленням спостерігає за цим алгоритмом. Але раптом гармонія руйнується. Одна за одною світлові точки завмирають і повільно, синхронно розвертаються до нього. Ніби мільйони очей одночасно помітили спостерігача. У вуха вривається пронизливий шепіт тисяч голосів, що зливаються в єдиний гул. Зіірі розплющує очі. Обличчя залишається безпристрасним, але пальці нервово вистукують по підлозі складний математичний ритм, так він намагається повернути логіку в цей хаос.

​Рейнару ж найгірше. Він знову опиняється там, куди найбільше боявся повертатися — в центрі колективної мережі. Навколо вирують тисячі чужих драконячих свідомостей, вони тиснуть, переплітаються, загрожуючи розчавити його розум. Але цього разу Ехо немає. Замість чорної гнилі він відчуває дещо інше. Хтось стоїть по той бік мережі. Невидимий, але абсолютно реальний Спостерігач, який дивиться просто крізь товщу чужих думок прямо на нього. Чужий погляд проникає під шкіру, колупається в пам'яті.

Рейнар ривком сідає, важко дихаючи. На губах відчувається солоний присмак. Він торкається обличчя — з носа тонкою цівкою тече кров. Хлопець дивиться на свій реєстратор: кристал продовжує агресивно пульсувати фіолетовим світлом ще кілька довгих секунд після того, як Рейнар уже закрив свій ментальний канал.

​Але справжнім епіцентром нічного жаху стає сон Кайрена.

​Він знову там. У тому самому місці. Але цього разу Кайрен не стоїть на холодному кам'яному березі.

Він під водою.

​Навколо — безкінечна, непроглядна темрява чорного океану. Вода густа, холодна, вона здавлює груди мертвим тягарем. Кайрен не може вдихнути. Не може поворухнути руками, щоб виринути на поверхню. Розум юнака б'ється в паніці, але тіло залишається паралізованим. Поруч, у цій чорнющій товщі, безшумно ковзає його Чорний дракон. Кайрен чітко відчуває присутність свого звіра. Відчуває його два серця, що б'ються зовсім близько, створюючи знайомий подвійний ритм.

​«Ось воно, — з полегшенням думає хлопець крізь пелену сну. — Це просто серця мого дракона. Ось що я чув усі ці ночі. Це просто він».

​Але наступної миті ця крихка надія розбивається.

​Ритми не збігаються.

​Два серця Чорного б'ються поруч із ним. Але з бездонної глибини океану, звідти, куди не сягає жоден промінь світла, підіймаються ще два удари.

Тягучі. Гігантські. Вони змушують вібрувати саму воду.

​Отже, те, що спить на дні Безодні, справді має власні два серця.

​Щось неймовірно величезне ворушиться в темряві прямо під ним. Кайрен не бачить цілого тіла — лише моторошний фрагмент гігантського силуету, який фізично неможливо охопити поглядом. Луска, що поглинає світло. Рух масиву, який змінює течію всього океану.