Глава 1

Попіл осідав на плечі, мов брудний, сірий сніг.

​Після того, що сталося в Ядрі, Драксарія нагадувала розтрощений вулик. Верхні яруси потонули в хаосі: закривавлені мантії, крики медиків, глухе ричання контужених драконів, що поступово приходили до тями. Десь у кінці коридору, там, де нашвидкуруч розгорнули пункт допомоги, професорка Ліора та куратор Вейл уже чаклували над непритомним Рейнаром.

​Кайрен Вокс ішов крізь цей натовп, не відчуваючи власного тіла. Всередині нього утворилася діра розміром із цілу галактику. Він пам'ятав усе надто чітко. Холодну шкіру Торіка і той клятий зелений паросток у його мертвій руці. Скляні, нерухомі очі Зіірі, які він сам закрив. І Вірею... зламаного Торвальда над її тілом.

​«Нехай знає», — сказав він тоді Безодні.

​Але тепер, коли адреналін спав, відчувався лише мертвий вакуум. Кайрен зупинився біля обваленої колони, спершись на неї плечем.

​Раптом у його свідомості, мов удар важкого дзвона, пролунав голос Чорного дракона. Дракон не гнівався. Проте прозвучали дивні слова.

​«Дивись уважніше, вершнику. На тобі чужий слід. Твій розум чистий, але твої очі...»

​Кайрен не встиг запитати, що це означає.

​З-за рогу почулося знайоме, до болю обурливе бурчання:

— Я вам ще раз кажу, це не моя кров! Я просто впав на якогось некроманта, а він лопнув, як перестиглий томат!

​Юнак завмер. Серце пропустило удар. Цього не може бути.

​Хитаючись рушив уперед і побачив.... Зіірі стояв біля стіни, монотонно диктуючи цілителю свої показники пульсу. Але варто було Кайрену кліпнути, як поверх живого інопланетянина на мить наклалася моторошна, напівпрозора текстура: розтрощений череп, чорна кров, безвільні вуха. Зображення сіпнулося, як голограма з пошкодженим кодом, і знову стало нормальним Зіірі.

​А потім із натовпу виринув Торік. Брудний, побитий, з розірваною мантією, але абсолютно живий і роздратований.

​Кайрен відсахнувся, ніби від удару струмом. Перед його очима рука флоріанця знову стиснулася на мертвому паростку, але марення миттєво розвіялося.

​— О, Кайрене! — радісно вигукує Торік, помітивши друга. — Ти живий! А я вже думав, що доведеться шукати нового сусіда...

​Договорити він не встигає. До них швидкою, бездоганно рівною ходою наближається Вірея. Сріблясте волосся все в попелі, на щоці красується свіжа подряпина, але у погляді палає незламний вогонь. Вона не мертва. І не було Торвальда, що кричав від горя.

​Кайрен дихає так, ніби щойно пробіг марафон. Він різко кидається вперед, хапає Вірею за зап'ястя і з силою натискає двома пальцями на вену.

​— Гей! Ти що робиш?! — обурюється дівчина, намагаючись вирвати руку, але Кайрен тримає мертвою хваткою.

​Пульс є. Швидкий, гарячий, справжній.

​Він миттєво відпускає її, розвертається до Торіка, хапає його за обличчя обома руками і безцеремонно відтягує повіки, вдивляючись у зіниці. Шкіра тепла.

​— Та що з тобою в біса коїться?! — Торік намагається відбитися, але Кайрен уже мацає його шию.

​Юнак маніакально шукає докази того, що це не нова ілюзія. Що вони справді тут, у реальному світі.

​Флоріанець важко зітхає, закочуючи очі, і нарешті обережно прибирає руки друга від свого обличчя.

​— Слухай, Кайрене... — протягує, відступаючи на крок. — Якщо ти ще раз мене помацаєш, я почну дуже неправильно розуміти нашу дружбу.

​У коридорі западає тиша. Вірея скептично піднімає тонку брову, а Зіірі вже відкриває рота, очевидно, щоб видати якусь статистику про відсоток гомосексуальних контактів після сильного стресу.

​І тут Кайрен починає сміятися. Несамовито. Сміх нагадує брязкіт розбитого скла, але це полегшення. Велетенська, нестерпна гора розсипається на пил. Вони живі.

​Але його тріумф триває рівно секунду.

​Голос Чорного дракона в голові лунає тихо і беземоційно, як смертний вирок:

​«Воно не змогло увійти в тебе, Кайрене. Тому воно змусило тебе повірити власним очам».

​Сміх обривається. Кайрен дивиться на своїх живих друзів, відчуваючи, як по спині стікає крижаний піт. Ехо не просто било наосліп. Воно адаптувалося. Воно навчилося підміняти саму реальність.

Кайрен моргає, виринаючи з холодного трансу, який накинув на нього Чорний дракон. Перед ним стоять його друзі. Живі, теплі, вкриті пилом, але абсолютно реальні.

​Торік поправляє розірваний комір своєї мантії, обережно відступаючи ще на пів кроку.

— Чувак, я тебе теж безмежно люблю, — флоріанець виставляє вперед долоні в захисному жесті. — Але давай домовимося: на сьогодні ліміт пристрасних обіймів і мацання вичерпано. Моя тонка душевна організація не витримає ще одного такого емоційного сплеску, я ж не залізна статуя.

​Зіірі тут же монотонно додає:

— Пульс Кайрена наразі становить сто сорок ударів на хвилину. Зіниці розширені. Ймовірність того, що він зазнав гострої слухової чи візуальної галюцинації — дев'яносто вісім відсотків.

​— Та годі вам, — Вірея схрещує руки на грудях. Тримається вона, як завжди, з королівською витримкою. Дівчина прискіпливо вдивляється в бліде обличчя друга. — Кайрене, що з тобою в біса сталося? Ти ніби побачив привида.

​Кайрен збирається з думками. Треба розповісти друзям правду.

— Гірше, — хрипить. — Я бачив вас усіх мертвими.

​У коридорі повисає важка тиша. Навіть фонові крики цілителів і гуркіт уламків ніби відходять на другий план.

​Торік кліпає великими круглими очима, а потім його обличчя витягується.

— Чекай. Мертвими? У сенсі... зовсім мертвими? — нервово смикає себе за руде пасмо. — Слухай, а я хоч виглядав героїчно? Ну, знаєш, з пробитим серцем, або на купі повалених ворогів?

​— У тебе в руці був маленький зелений паросток, — тихо відповідає Кайрен, дивлячись прямо йому в очі.

​Торік обурено пирхає, сплескуючи руками:

— Паросток?! Серйозно?! Ми пережили кінець світу, Ядро вибухнуло, дракони збожеволіли, а мій драматичний фінал у твоїй голові — це подохнути з бур'яном у руці?! Ну ні, Ехо має жахливий смак!