Пів тисячі

Під вечір головна вулиця ставала усе безлюднішою, аж поки не стала зовсім пустою. Ночі тут були спекотними, задушливими, вдень було не краще. Лише на помості залишався нерухомим злочинець, якого вже встигли охрестити декількома неприємними прізвиськами. У вікнах ще деякий час виднілися вогні, а тоді і зовсім настала темрява. Тут мелькнула якась тінь, швидко наблизилася до помосту і, схопивши звідти тарілку із кашею, яка призначалася злочинцеві, одразу кинулася навтьоки. 

— Агов! — обурився хтось із сторожі. — Не твоє, поверни! 

— Хай забирає, — протягнув Раян, виринаючи у реальність. В його ледве живому погляді зблиснув розрахунок, коли він дивився услід постаті в плащі, голос зробився награно байдужим. — Я все одно не буду їсти ту чортівню. 

Йому, як почесному злочинцю, на якого чекав суд, приносили трохи води і каші — один раз на добу, щоб не було зовсім по-доброму, але воду він вже усю випив, розтягуючи так довго, як тільки було можливо, а каша була схожа на якісь відходи. Двоє стражників побурчали, але дуже скоро забули про цей випадок. Як згадав Раян, вони не покидали своїх постів, просто вдень вони не схотіли стояти на сонці біля нього, і увесь час просиділи у тіньку, потягуючи якесь пойло. Люди із владою усі однакові. 

...наступного дня нічого не змінилося, хіба що каміння і усілякого іншого сміття летіло більше. Раян встиг помітити, коли у натовпі на секунду промайнув плащ — з-під каптура його обпекли очевидним, відчутним поглядом, а тоді відчуття зникло, розчинилося серед люду. 

В нього були здогадки на рахунок вчорашнього незнайомця. У жодній столиці життя не було ідеальним, а в Дельматі особливо помітним був розрив у становищі людей. Тут було понад десятка тисяч людей за межею бідності, і такі жили разом, у таких закамарках, куди дістатися могли лише вони. Подібно щурам, вони виживали у найжахливіших умовах, об’єднуючись один із одним, і такі люди, захищаючи своїх, перегризли б горлянку будь-кому, але не дали б своїх в образу. 

Голова розколювалася від болю — сонячного удару уникнути було неможливо. 

Ще якась повна жінка презирливо і з ненавистю поглянула на нього.  

— Не розумію, як такого монстра створив Всевишній, — плюнула вона. — Ти не заслуговуєш жити серед інших людей, виродку! 

«Ха, ностальгія. Як давно я не чув подібних слів, зараз розчулюся.» 

Люди так кричали і сипали прокльонами, що скоро усі звуки злилися у нерозбірливу какофонію. 

«Хором демони кричать...» 

...Щось холодне потекло до рота. Він рефлекторно зробив ковток, розплющив очі. У напівтемряві хтось притуляв бурдюк із водою до його пересохлих губ. Отямившись, він закашлявся, вода потекла його горлом донизу, а тоді зробив ще декілька ковтків і відсторонився, на язику залишився слабкий металевий присмак. Руки, які його поїли, були вкриті червоними вуграми із жовтуватою гнійною кіркою. Обличчя, яке визирало з-під каптура — теж. Раян не злякався і не відсахнувся. Він здогадався за симптомами, що це за зараза така. Чоловік у потріпаному плащі відступив, поспіхом ховаючи вкриті жовтувато-червоною кіркою руки у довгі рукави, а Раян мав достатньо часу, щоб озирнутися і побачити у провулку неподалік ще одну тінь у плащі — нещодавній крадій чужих обідів. Почулися голоси старжників, які саме поверталися на свої пости. Чоловік обдарував його ще одним мовчазним поглядом і майже беззвучно кинувся до свого напарника, але Раян встиг шепнути услід: 

— Мед або відвар ромашки! 

На мить здалося, що той завмер, а тоді обидвоє зникли у ночі. 

...Коли серед людей промайнула тінню чиясь фігура, він ледве стримався від якоїсь дурниці на кшталт закочування очей або декількох прокльонів. Від ще одного в плащі відходило занадто знайоме відчуття. 

«Якщо це дійсно ти, я тебе прибью.» Раян опустив голову, ховаючи вираз очей за завісою неохайного волосся. «Сподіваюся, йому вистачить клепки не наробити дурниць», — промайнуло у голові втомлене. Фігура в темному плащі завмерла на секунду, тоді до неї наблизилася ще одна, і вони без сліду зникли у натовпі. 

Коли пан Кеган запросив його із собою у подорож, Айзек майже не здивувався. Але потім виявилося, що з ними будуть Фелікс із Ірис поїдуть теж. І це щось та й міняло. Вони усі всілися в одну карету і деякий час провели у напруженому мовчанні, тільки Д’Армон, здавалося, почувався у своїй тарілці. Як на зло, Ірис сіла збоку, і навіть якщо звичної ворожнечі між ними не було, Айзек все одно не знав, як поруч із нею поводитися, і тому невимовно зрадів, коли пан Кеган порушив тишу. 

— Що ж, скоріш за все ви вмираєте від цікавості, куди ми їдемо. Як вам може бути відомо, існує так званий Міжнародний суд, коли Ардсолас сам виносить вирок злочинцеві, маючи звинувачення і докази скоєного. Цей суд є священним і не піддається сумніву. Ардсолас тримає зібрану інформацію під контролем і старанно приховує, але заради покарання він викладає карти на стіл. І я є представником Ардсоласу на наступному суді, який буде проходити у столиці Дельмата. Король постарався і провів блискучу операцію захоплення вбивці пів тисячі людей. 

Підлітки перезирнулися. 

— Пів тисячі?! Це не перебільшення? Як це взагалі можливо? 

— Вгамуйся, Айзеку, — пан радник усміхнувся, а Фелікс закотив очі і відвернувся до вікна. — Ви самі усе побачите. Але ти вже знаєш цю людину. Впевнений, ти усе зрозумієш, коли прийде час. 

Тема сама себе вичерпала, і знову запала тиша. Втім, Айзек вже не почувався ніяково — усі думки були зайняті судом, свідками якого їм скоро доведеться бути. І не простим судом, а священним! Міжнародним! Це означало, що увесь континент буде знати про скоєні злочини засудженого, і він вже ніде не знайде прихистку, навіть якщо зможе уникнути покарання, а звідусіль його будуть гнати із праведним гнівом і бажанням покарати його за усі невинні життя, які він відняв. Якщо пан Кеган сказав, що він знає цю людину, то хто це може бути? Айзек не пам’ятав усіх, із ким доводилося мати справу, а на рахунок вбивці стількох людей — близько пів тисячі людей! — і зовсім мав сумніви. Як подібну людину взагалі погодилися судити замість того, щоб змусити її понести найстрашніше покарання?! Пів тисячі людей це немаленьке село. Середнє поселення навіть. Звичайні солдати на війнах вбивали до декількох десятків ворожих солдатів (і тільки якщо він справді проживав не мало), герої — півсотні-одну.