Невдалі пошуки. В тітоньки Аріси

Вони прошарилися по усьому містечку. Майло ледве встигав за своїм супутником, навіть не дивився під ноги, ганяючи туди-сюди підозрілими місцями і ринками. Ніхто про нову отруту не знав. Раянові достатньо було зблиснути крижаними очима, аби розкололася половина. Половину половини треба було придушити. Інші майже нічого не казали або робили вигляд, що не розуміють причини їхнього візиту, і доводилося виловлювати по словечку з кожної довгої тиради, щоб приблизно вловити справжню суть. Один відсоток залишався тих, хто справді щось знав, але мовчав, як риба. По суті треба було питати в них, але як же складно було вловити саме цих, знатоків і німих про секрети інших, серед сірого натовпу таких собі інформаторів.

І нічого. Отрута нова — знають про неї мало, розказати можуть ще менше. До того ж, що саме шукати — навіть не зрозуміло...

«Це не рослина», — сказав тоді Раян, коли вони перечитали купу фоліантів із двадцятьма майже однаковими рослинами на трьох сторінках, і обоє чудово розуміли, наскільки мало це може дати. Не рослина — а що тоді? Наскільки ж небезпечною може бути ця драконовбивча штука, і де шукати небезпеки? Якщо про неї відомо комусь дуже і дуже впливовому, потім це стане справжньою зброєю, і неможливо буде врятувати драконів, які обов'язково постраждають від жадібності владолюбних людей. Точніше, не зовсім від них, а від інших — тих, хто цим людям із владою в кулаці щось винен.

— Це просто паскудно, — мовив байдужо Раян, і не було зрозуміло на сто відсотків, він про пойло в закусочній чи про ситуацію в цілому.

Два дні пошуків, два дні головного болю від цих розумових ігор — і нуль результату. Де шукати? Вони оббігали центр усього людського лайна, незаконної торгівлі усім можливим і просто місцем, де найкраще було обмивати гроші. Не бували хіба що в місцях, доступним одиницям — своякам і тим, хто крутиться тут вже давно.

— Перспективи не найкращі, — підтвердив знехотя. Сам він не пив, і тільки дивився, як холодний і відсторонений драконячий вершник вихльобує третій кухоль підозрілої каламуті. — Доведеться повертатися і тримати в голові, що подібна штука є в якійсь формі, яку ми навряд скоро розкриємо. Хоча, шугатися усього можливого теж не варіант.

— Просто паскудно, — повторив Раян і залпом осушив кухля.

В його очах зараз не було якогось розуміння реальності, лише відчуженість із байдужістю в суміші із чимось настільки тихим, що неможливо було вловити цю емоцію. Схоже, в цього молодого хлопця вже були свої скелети в шафі, до яких під час задуми він повертався, щоб обійняти їх і поринати в свій світ.

Нарешті він впечатав у стілешницю декілька сивітів, рвучко піднявся і рушив на вихід. Хтось із пияк викинув якийсь несмішний жарт, але вершник навіть не звернув на нього уваги, розтинаючи натовп людей. Майло тінню послідував за ним і дуже скоро вдихнув на повні груди свіже повітря без усіляких запахів алкоголю. Його супутник рухався далі, прямуючи кудись в тільки йому відомому напрямку. Нарешті він зупинився біля якоїсь лавки — Майло притулився спиною до будинку поруч, терпляче чекаючи на нього, — а тоді повернувся із мішечком, повним горіхів і застиглому сиропі. Мішечок був потріпаним із застиглими на куточку декількома бурими плямами, які не потурбувалися випрати. Або не захотіли.

— Будеш?

Майло кивнув, і йому в долоню посипалися горішки. Здається, Раян досі був десь у своїх думках. Більше нічого не сказавши, холодний, він розвернувся і рушив назад, на вихід із міста, щоб зустрітися із драконами. Майло неспішно рушив слідом, його погляд декілька разів завмирав на прямій спині супутника. Здається, він ніколи не бачив, щоб той сутулився.

Горіхи виявилися неякісними, а сироп — приторно солодким, настільки, що зводило зуби.

— Ну і гидота, — не втримався він і мало неспіткнувся, коли Раян застиг посеред дороги стовпом.

— І справді, — у голосі чулося щось незрозуміле, поруч загуркотіла повозка, і довелося напружити слух, аби розчути слова. — Така гидота.

І вони рушили далі. Майло трохи відстав і йшов позаду, поринаючи у задуму. Чи здалося йому, що обличчям супутника мелькнула гірка усмішка?

Маєток тітоньки Аріси не настільки вражав розмірами, як той, де провела усе своя життя Ейра, але він був доглянутим і охайним. Після довгої подорожі аж сюди, від того трактиру, де сталося занадто багато жахливих речей, вона постійно була на голках, і швидко їхала далі, не в змозі залишатися довго на одному місці. Її гнали страх і постійна насторога, через яку пізно ввечері не змикалися повіки. Через недосип під очима залягли синці. План пропонував взяти із собою людей ще тоді, під час втечі, але... Вона виявилася занадто впертою.

Її одразу впустили, і біля самісіньких дверей вона зіштовхнулася із тітонькою. Не зважаючи на її острахи, жінка одразу її впізнала.

— Ейро, люба! Заходь, ти остання, кого можна було очікувати.

Вона кивнула, внутрішньо напружуючись. Батько міг відправляти листи усім королівством усім знайомим, щоб знайти її. І, звісно, тітоньку Арісу теж могли повідомити, якби не одне «але»: вони один одного на дух не переносили. Та і любов її батька до неї могла бути сильною. Питання лишень, чи прийшов і тітоньці лист про те, що Ейра втекла з дому, і її треба повернути.

Йдучи коридором за жінкою, вона встигла побачити, як хтось, мелькнувши яскраво-рудим волоссям, прошмигнув сходами наверх.

— Це Тіан, мій син, — пояснила тітонька. В неї волосся було майже каштановим, лише у світлі був помітним рудуватий блиск. Зате в її сина волосся було просто-таки вогняно-рудим. — Сестра ще жила з нами, коли він вже був трьохрічною дитиною, і проводила з ним багато часу. Коли Емма одружилася і пішла в чужий дім, він довго тримав образу. А потім вона загинула — і він не зміг пробачити ані тобі, ані тому чоловікові її смерті, сумуючи за нею.

«А я, значить, сумувала за мамою не так сильно? Вона моя мама!» — Ейра мимоволі стисла кулаки, але прикусила язика. Вони влаштувалися на кухні, де тітонька зробила жасминовий чай, і довелося зібратися з духом. Її довго мучило одне питання...