Дурний дракон. Айзек II

«Не варто було заходити сюди,» — укотре подумав Ларс флегматично, наостанок озирнувшись. Шинок слабенько світив віконцями. Коли вони тільки йшли туди, навіть на відстані було чути страшенний галас і регіт. Тепер же було тихо, як на кладовищі. Сама причина біди йшла попереду, із сяючими гнівом очима і кров'ю на руках.

— Зробив би ти щось із своєю гарячою головою, хлопче, — різкувато кинув він Раяну. — Ми могли знову вляпатися у проблеми. В перший і останній раз опинилися серед людей.

Підліток із гарячою кров'ю, яка досі била в голову, не повів і бровою. В його холодних очах мелькнула якась швидка думка, коли він поглянув на свої закривавлені долоні, але і вона одразу згасла.

— Хустка є? — байдуже мовив.

Ларс на таку поведінку закотив очі.

— Немає, помиєш у річці, як долетимо. Не треба було різню влаштовувати, буде тобі уроком. Думав би ти наперед трохи. Мені стає соромно, що я тебе чомусь вчив.

Розмова не клеїлася. Підліток як завжди вважав, що він має рацію. Вони заглибилися у ліс, де терпляче очікував Бальдемар, у темряві схвильовано сяяли багряні очі. «Ну і страшило,» — флегматично подумалося. Лускатий якось стрепенувся, зачувши знайомий запах заліза, розхвилювався і навіть вгатив хвостом по дереву.

— Полегше, дурне ти створіння, усіх нас здаси! — зашипів Ларс і одразу ж піймав засуджуючий погляд Раяна.

Дерево загрозливо затріщало, захиталося, зашурхотіло і посипалося листя. Але не впало. Драконові не було діла до стану лісу. Істота уважно обнюхала руки підлітка і, здається, зрозуміла, що то кров не Раяна.

— Збираймося, — буркнув чоловік, підганяючи своїх супутників, і струсив з голови опалі листочки. — Нас можуть почати шукати після того, як дехто влаштував криваву баню прямісінько на порозі шинку. Чудова вистава для десятків людей! Чому ж ми не чули оплесків?!

— Припини дошкуляти, це недоречно.

— Ну звісно, — буркнув Ларс, а про себе подумав, що можливо хлопчиська не варто було битися із голими руками проти людини з ножем.

Вони здолали деяку відстань, маленьку для дракона і довженьку для людей, щоб трохи відірватися на випадок, якщо буде погоня, а тоді розбили невеличкий табір. Вогонь одразу весело затанцював, хрускаючи сухим деревом.

— Таки погано ти мене вчив, — докинув раптом хлопчисько. Ларс примружився і вигнув брову. — Якби я дійсно вмів те, що мав, я б покінчив із тим виродком швидше.

Не залишалося нічого більше, окрім як втомлено гмикнути. Принцеса був занадто впевненим, занадто різким, безконтрольним і не любив програвати. Слухати теж не любив, любив вчитися, але, яка іронія, не любив повчань.

Лягати обидвоє не хотіли. Бальдемар загубився у тінях, влаштувався трохи далі від вогнища так, що перестала переливатися у світлі луска і заплющив рубінові очі із пеклом на дні зіниць.

Вони заварили чай із зібраних Раяном трав і повсідалися по протилежні боки від вогнища. Помовчали. Тріщав вогонь, зрідка сиплячи іскрами. Вони зачасту губилися у траві і повністю згасали, немов би і не було. Найбільші снопи іскор сипали, якщо вкинути якусь шишку у кострище, і тоді ставало якось дивно весело. Раян кривив губи на це, але помовкував.

— Як це було?

— Що? — не зрозумів Ларс.

— Як це було — воювати?

Гієна відвів очі, як було завжди, коли він задумувався. Ніби бачив щось перед своїми очима. Тоді звично оскалився, зблиснувши трохи деформованими іклами.

— Нічого цікавого для тебе, хлопче.

Але Раян вперто примружився і навіть подався трохи вперед, забувши про свій чай, який поступово остигав і губив пару у нічному повітрі.

— Я не питаю про цікаво-нецікаво. До того ж це відносне поняття. Як то було? Що ти бачив?

— А що я міг бачити? — Ларс гучно сьорбнув з чашки і поморшився — цукру б. Хоча б ложку. — Бачив землю, червону від крові. Обличчя людей. На полі бою в усіх однакові очі і обличчя. Спотворені тваринним бажанням жити і люттю від того, що хтось посягнув на їхнє життя. У звичайних людей, які тільки билися з ранку до ночі, яких відправляюли прямісінько в пекло, у голові пульсувала лише одна думка — жити. Вони в паніці металися, в їхніх очах не було і краплі розуму, вони лише махали чим тільки могли і рубали усіх, хто був ворогом, анітрохи не роздумуючи. У вояк повище були перепочинки, подібне звіряче життя вони волокли не так часто. Згодом молодняк звикав, дорослішав, вони вже дивилися по іншому, билися теж, але усі вони були поламані.

Не витримавши, Ларс поліз у карман за горіхами у карамелі і вкинув їх до свого чаю, щоб підсолодити. В хлопчиська на це по складному скривилося обличчя.

— Ти не виглядаєш особливо поламаним, — бурнкув він якось вередливо і нарочито сьорбнув чаєм без цукру.

Звісно, він міг вкинути листя вербени лимонної, малини чи стевії. Але як же душила жаба. Ларс закотив очі: хлопчисько, що з нього взяти. Він копнув ще одну шишку, яка знайшлася під ногами, і вона, втрапивши у вогонь, здійняла новий сніп іскор. Раян доклав дрова.

— Я не поламаний, бо трішки ненормальний. І думав оцим, — гієна красномовно постукав пальцем себе по лобі, виразно дивлячись на хлопця. — Я думав постійно, аналізував, і хоч усе вкарбовувалося в пам'ять, я пообіцяв собі, що залишуся при розумі. Таких на війні мало, не всім до вподоби розуміти усе, що відбувається. Деяким легше відключити мозок і все робити машинально, вони опускаються до бездумності, і не варто їх за це винити. Не всі здатні залишитися при розумі, якщо поринуть у все це з головою.

Раян пирхнув і відвів очі. Можливо, він обдумував відповідь. Можливо думав про Бальдемара, який не подавав ані звуку і перебував десь у тіні.

— До речі, хлопче, пора вже тобі спатки.

 Не кривися так.

— Розкомандувався? — підняв той брови. — Ти мені не мамця, якщо не забув. Я можу залишити тебе тут у будь-який момент, достатньо тільки взяти Бальдемара.

Ларс пропустив його слова повз вуха і посміхнувся кутиком рота. Він втупився у вогонь, краєм ока помічаючи, як хлопець розкладає плащ на лісовій підстилці і неспішно влягається.