Ларс

«22 грудня, 9 ранку. 

Милий Раяне, маленький, знав би ти, як смішно виглядав твій брат, тримаючи тебе зовсім маленького на руках цього ранку, поки ми тебе вдягали. Я з радістю пишу про це: моєму хлопчикові виповнюється третій рік. Третій рік, як наша маленька зірочка з’явилася на світ. Мій Ронан досі намагається робити вигляд сильного і незалежного чоловіка, якому сентиментальності чужі. Він так вперто робить незворушний вигляд вже який рік, докоряє за мою любов мило щебетати спочатку із твоїм братом, а тепер і тебе самого... Але я вже декілька разів ловила свого чоловіка на тому, як він, залишившись наодинці із Раяном, розчулено шморгає носом, обережно гладить його по голівці своєю великою рукою дуже і дуже обережно і щось довго шепоче, думаючи, що ніхто не бачить. Він так міняється поряд із нашою дитинкою, такий обережний і милий, що я ледве могла стримувати писк. Тепер, коли він продовжує мені докоряти мені за те, як я шаленію від милого малюка, я навіть не злюся на нього, бо знову згадую цього доброго велетня, який схиляється над маленьким ліжком, дивиться блискучими очима на нашого хлопчика і ніяково намагається нічого не зачепити і не зашкодити. 

Старший братик уже якийсь час залишається закритим у собі, іноді мені здається, що в нього щось бентежне на душі, але я не хотіла тиснути на нього. Загалом, він розумашка, я не сумніваюся, що він упорається. А якщо не вийде своїми силами, то звернеться до нас. Я сподіваюся, що сьогоднішнє святкування вдасться на славу і трохи підніме йому настрій. Він завжди був розумним хлопчиком, і я впевнена, що його хвилювання саме через це — він багато думає і багато надумує. Іноді я розумію, що добре бути не дуже розумною. Милий Ронан сміється, коли я так стверджую, а тоді обіймає за плечі і цілує в маківку. 

Святкує насправді усе селище, де нам пощастило жити. Особливо сильно я вдячна Конору (він нещодавно став старостою, варто привітати із цим), який так добре попіклувався про організацію свята. Він може здатися не дуже привабливим, але він завжди нам допомагав, і мені хотілося б відплатити йому тим самим. 

Мене давно хвилює питання, в якому віці варто показувати Раяну драконів... Мені вже складно чекати, так хочу познайомити його із своїм лускатим другом. Той має зрозуміти, у самого є драконенятко. Було б добре, аби вони здружилися, два наших малюка. А потім вони б стали партнерами, і ми усі літали б разом. Усією справжньою і великою родиною. Це питання краще обговорити з Ронаном, він обов'язково скаже, як краще вчинити. Дві голови краще. 

Мій крилатий друг передавав вітання Раяну. Це навіть кумедно, коли цей лускатий велетень, здатний знищити сотні, а то і тисячі людей, піклується про людське маля. Мене оточують якісь добрі велетні. 

Останнім часом було тривожно, складалося враження, ніби щось мало статися. Як затишшя перед бурею, таке відчуття в мене зазвичай бувало у небі серед хмар, що поступово збиралися довкола майбутнього циклонового ока. Мені було ніяково, в очах у людей довкола було щось незрозуміле, погляди були дивні, сповнені чогось, що я не розуміла, та перед святом неначе стало краще. Я намагалася не ділитися своїми хвилюваннями із Ронаном, поки не було якоїсь помітної причини тому, що я відчувала. Звісно ж, він щось помітив: ми провели поруч один із одним не один рік. Та я відказала, що якщо це стане дійсно важливим, я з радістю розповім, а так немає сенсу нагнітати атмосферу. І він погодився, як же я його люблю. 

Саме час йти святкувати, не можу ж я залишати свого сина надовго.» 

Клятий щоденник. Клятий старигань Конор. Раян не хотів пам'ятати, де і як знайшов цю записну книжечку, яку вела колись його мати, але спогади були чіткими і неприємними. Він би не хотів знати багато чого про життя батьків і людей, яких вбив він сам, але які жили і паразитували у голові, займали думки і шепотіли всіляку маячню, від якої волосся ставало дибки, а шкірою повзли сироти. В маминому щоденнику збереглися записи багато про що: про їхню родину, про якісь рослини, які мама досліджувала при житті, про хвороби чи якісь уривки історії цього світу, які зберігалися лише в пам'яті деяких людей, не піддаючись розголошенню серед люду, але він продовжував раз у раз перечитувати останні сторіночки, які мама написала у день смерті.

«22 грудня, 11 вечора. 

Довкола вогонь. 

Ронан поруч, нещодавно я перев’язала його руку. Коли виберемося, доведеться швидко обробляти опік, щоб не залишилося шраму. Дим застелив вже усе небо. Ми по черзі намагалися вибратися з кільця полум’я, але виходу немає ніде. Старший син кудись зник, залишається сподіватися, що він не упорядку. По черзі ми з Ронаном ходили оглянути це місце, але усі шляхи перекриті, про долю інших невідомо. Здається, їх узагалі тут немає. Характерного запаху горілої плоті, який мав би застилати усе повітря, немає. Навіть натяку. 

Дихати важко. Раян знепритомнів, доводиться вологою тканиною прикривати йому обличчя. 

Ронан каже, що вогонь не зовсім звичайний. Можливо замішані дракони. 

Довкола схованки немає. Ми маємо врятувати життя хоча б Раяну. 

Скоріш за все, це останні мої записи. Раяне, маленький, мамі шкода, що далі тобі доведеться жити без неї.» 

Це таки був останній запис, який він вже перечитував другий чи третій рік поспіль мало не щовечора, відколи знайшов щоденник матері в старости. Двадцять другого грудня, у кляте день народження, багато років тому він втратив усе. 

— Не дивися так на мене, — знуджено кинув драконові. 

Істота пирхнула, але навіть не кліпнула. Очі, великі і широко розплющені, були спрямовані тільки на нього, у райдужці Ларс бачив пекло, яке мало його поглинути, якщо він зашкодить Принцесі. 

— Заспокойся, — порадив він лускатому. Розумна істота, мав і сам розуміти. — Твоя тендітна людинка не зможе постійно бути під твоїм захистом. А коли він опиниться сам на сам із ворогом — що він робитиме?  

Дракон ляснув хвостом по землі, мало не знісши молоде деревце, відвів свій диявольський погляд і уперше за цей час подивився на хлопчину, що самотньо тренувався на «полігоні». Насправді це була поспіхом утрамбована земля у перемішку із травою, нещодавно оця ж луската тварюка із корінням витягала звідси з десяток важких столітніх дерев. Ларс пригадав ту картину, повів широкими плечима і зосередився на хлопчині, який вже закінчив із базовою розминкою і тепер практикував удар. Швидко, точно, поки не дійде до звички. А до того моменту Ларс не дозволяв йому розслабитися.