Плач дракона

У служки аж підкосилися ноги, коли в руках опинився страшно високий стос паперів, з усіх боків якого стирчали різні листи, печатки, пергаментові сувої, документи, рахунки і ще чорт знає які аристократичні папери, які йому на щастя було навіть не зрозуміти.

— Ось це доставити у кабінет міністрів, вони самі знайдуть, куди і кому що потрібно робити. Ці два сувої доставити його величності, а оцей лист панові... Ох, до речі, як там старий Конор? В мене є для нього як раз доручення, він як раз має бути на місці.

Служка притримав стопку паперів, дорожчих за його власне життя, і полегшено видихнув, коли їх порозбирали інші хлопичики. У червоно-чорній формі, вони виконували доручення при Кабінеті Міністрів і виконували багато різних завдань. Усі схожі, вони завжди були готові пробігтися із рахунками з одного крила замку у інший, але багато хто у замку з тих, хто займав посаду одразу після Міністрів, дуже сильно ображалися і часто чіплялися до роботи мовчазних хлопчиків, прикриваючи свою заздрість: такі хлопчики бігали з дорученнями тільки для Міністрів.

— Конору? Той, що з Ройзіну? Але селища вже нема.

Королівський Радник розплющив червоні від недосипу очі і втупився в хлопчину скляним поглядом.

— І як це розуміти? Хочеш сказати, воно взяло і зникло? Навіть для неосвіченого хлопчика подібні слова неприйнятні.

Молоде обличчя залилося рум'янцем.

— Та я ж і не... Пане Радник, але це дійсно так! — в розпачі скрикнув служка. — Зовсім нещодавно стало відомо про пожежу у тому селищі. Не залишилося зовсім нічого і нікого, та хоч у Його Величності спитайте! — Юнак раптом помітив, як від галасу поморщився пан Кеган, і зашарівся. — Перепрошую.

Він помовчав, але знову не витримав.

— Слухайте, пане Радник, може вам хоч чаю принести? Ви ж цілодобово тут сидите, сонця світлого не бачите! А вдома коли ви востаннє були? Та ж напевно і дня очей не зімкнули, де ж таке бачено? Вас за отим паперами королівськими на вашому столі зовсім не видно вже.

— Мій стіл тільки моя проблема. Але повернемося до розмови про старого Конора. Хочеш сказати, він згорів?

Хлопчина кивнув і непомітно скосив очі на обличчя Радника, очікуючи побачити щось на кшталт скорботного виразу, але пережив подив, коли побачив абсолютно знуджений погляд.

— ...Вам сумно?

Кеган зітхнув і відкинувся на спинку свого розкішного крісла. Коли тільки йшло облаштування кабінету Радника, він стояв на своєму і відмовлявся брати що завгодно замість трохи пошарпаного, але м'якого і дуже комфортного крісла; в результаті король заявив, що Королівському Раднику не варто сидіти на такому непотребі і завіз максимально дорогі на вид крісла, які більше нагадували трони, і на цьому в сварці було поставлено жирну крапку.

— Сумно? Я лише думаю, що тепер мені робити із сиротами. Старий Конор радо брав на себе відповідальність за їхні життя. Тепер усі вони зараз стали одним єдиним прахом на тому місці, що залишилося після пожежі.

Хлопчина хотів був щось додати, але так і не спромігся вичавити з себе і слова. На щастя, у великі дубові двері постукали, і в утворений отвір просунулася голова байдужого хлопчика у червоно-чорному.

— Лист від Міністра, пане, — монотонно мовив.

Королівський Радник красномовно зітхнув, і служка зрозумів, що чоловік ще дуже не скоро зможе вийти з-за столу.

...погода була безвітряною, так дим не швидко рознесеться околицями, і не скоро сусідні, але не близькі поселення, дізнаються про пожежу. З його місця було чудово видно, як пильними вуличками виходжали селяни, неспішно шаркали бабусі і швидко рухалося молоде покоління.

Дорогою як раз бігло двоє хлопців, і він одразу їх упізнав.

Не міг не впізнати.

Аерін був відомим усім, не можна було не знати таке сонечко і хорошого, слухняного хлопчика, який був взірцем найкращого сина. Завжди допомагав матері і був щедрий з усіма, а бабці навперебій звали його онуком. Завжди цей хлопець сяяв усмішкою і змушував усміхнутися навіть найпохмурішу людину.

І Раяна він змушував теж, кривавими зубами. Сліз не було. Він не дозволяв собі плакати.

Один з одним віталися усміхнені селяни, усі причепурені, вони зтікалися до центру, і він впізнав місце, звідки його забрав Бальдемар. Ті будинки, що вони рік тому залишили у жахливому вигляді або частково зруйнували, тепер були відновлені і помітно відрізнялися від усіх інших, поміст вже давно розібрали, а замість нього залишили простір, де тепер танцювали молоді дівчата. Усе село готувалося до останнього і найбільш пишного свята. Раніше Церемонія тепер стала проводом усіх жертв і усіх років, що їх тримав у страху дракон. Звичайне мирне небо приносило людям в цей день величезне задоволення і щастя, люди усе ніяк не могли нарадітися закінченню того жаху. Раян думав, що вони ще і додають у список щастя пунк із його зникненням.

Він усміхнувся.

— Спалити усіх.

Бальдемар в секунду метнувся уперед і злетів, а Раян непомітно проковзнув до села, оминаючи парадний вхід, і рушив кривуватою бруківкою головної вулиці у самісінький кінець. На вулицях майже нікого не було, на незнайому фігуру у плащі із каптуром нікому було звернути увагу. Звернувши за ріг, він почув перші віддалені скрики десь із-за будинків з головної площі. У небі неспішно ширяв дракон. Чорний дракон, який кружляв у чистому небі і хижо придивлявся до людей. Ніхто не міг передбачити, у яку секунду він вирішить спікірувати.

Раян пришвидшився — разом із тим стали голоснішими крики людей — і звернув знайомою дорогою за ріг. Далі — знайомі двері. Старий замок висів на ручці майже рік, увесь він вже вкрився іржою, тож навіть якби знайшовся ключ, відкрити його було неможливим. Правда, ручкою кинджалу він сбивався доволі добре. Він зробив крок у тихе приміщення і глибоко вдихнув сухе, просякнуте запахом чорнил та пергаменту повітря, прикриваючи очі. У носі чомусь защипало. Раян швидко закліпав і скрадливо наблизився до рідних полиць, провів пальцями по корінцях книжок. На подушечках залишився шар пилу. Воно і не дивно було, сюди ніхто не заходив, усе було розташовано так само, як і коли він пішов і покинув це місце. Раян би теж тут зроду віку тут не опинився б, якби одного разу під час чергової утечі не заховався в цьому місці. Тоді ніхто так і не додумався зазирнути у маленьку комору, навіть не бібліотеку, а маленький він у минулому швидко з нудьги зачитався давніми і старезними сувоями, забувши про все на світі. Ці карти, книжки та конспекти бачили його різним, і вже давно стали чимось більшим, ніж просто папірцями.