Вступ

Йти з маленької бібліотеки не хотілося так сильно, ніби якась невідома сутність утримувала його тут силою. В них Раян ледве вірив — хлопчиськові, який зроду віку не знав лагідного погляду і доброго слова, не вірилося ні в що, окрім самого себе.

...Як тільки він досягнув свого непримітного будинку і забрався через прочинене вікно до себе в кімнату, у двері одразу загрюкали.

— Піднімайся, тріско! Церемонія скоро почнеться, тобі варто помитися до того, як староста взнає про твою подобу до щура навіть способом твого життя.

Він ледве стримав сміх. Щорічна церемонія з пожертвування подарунку на цей раз мала стати останньою в його житті. Все просто: дракон, страх і спроби задобрити цього лускатого монстра якимись підношеннями. Живими підношеннями.

Митися дійсно довелося. Треба було виглядати так, щоб дракон був вдоволений своїм підношенням, а не задихнувся від гніву і не спалив усе село.

Це було б чудово.

Хлопчина навіть не дивувався вже, що мешканці селища, вважають що дракону потрібно віддавати щось гарне. Раян себе гарним не вважав.

І зараз відображення у воді дивилося на нього усіма ненависними яскраво-синіми очима, у які мало не вперше закрався дивний вогник. Не щасливий. Якийсь червонуватий і тривожний, і він мимоволі завмер, милуючись.

Якщо ці міфи про драконів і їхню любов кожного року з'їдати свою жертву правда, ніхто по ньому плакати не буде. Зрадіють. Відсвяткують напевне. Виродка немає, що може бути краще.

Як тільки тіла торкнулася тканина одягу, який носили усі пожертвування (носили вони його недовго), двері у кімнатку різко розчинилися. Жінка зайшла в кімнату без усіляких церемоній, невдоволено зціпила зуби і примружила блідо-карі очі із рідкими віями.

— Чого ти досі тут? Особисте запрошення треба?

Раян тільки погляд відвів, аби не бачити цю огидну жінку із гнилою душею більше можливого. Уся вона неприємна, із опіками на руках і ногах, постійно захованими під довгим і поношеним одягом — Раян знати не знав про її життя, але він сподівався, що їй досі, до біса сильно боліло.

— Йди зараз же, не змушуй інших чекати. Через твій егоїзм і лінь можуть загинути невинні люди.

Судячи з усього, ніяка біда не змусила б прийомну матір замовкнути, та у вхідні двері постукали, і вона, кинувши попереджальний погляд, пішла відчиняти.

— А, старосто! — проспівала вона улесливо. — Добрий день, ми вже готові обидвоє і...

Матір щось лепетала. Старий Конор говорив щось у відповідь, як завжди улесливе, і його голос лився такою тягучою патокою, що ставало погано.

Він йшов майже безшумно, легкий, худий, йому не треба було докладати багато зусиль, щоб не видавати себе зайвими звуками — найкращим вчителем були життя і купка шмаркачів, які не давали спокою ані жодного дня. У дверях з першої ж секунди можна було розгледіти огрядну фігуру чоловіка. Вони побачили один одного, прийомна матір знову стулила свої і так тонкі губи, і староста усміхнувся йому, не приховуючи свого голодного погляду. Трохи жалісливого. Так дивляться на здобич, яку доводилося віддавати сильнішому ворогові заради власної безпеки.

Тобі щастить. Тобі щастить, що я вже сьогодні маю піти. Погляд сам по собі зупинився на воластій шиї чоловіка (із кожним рухом голови вона коливалася, як шматок свинячого сала), у яку він вже стільки разів подумки вгризався зубами, і Раяна трохи занудило. А тоді довелося сховати емоції на дні очей, такі емоції, які не переживає змиренна вівця, яку ведуть на убій.

— Церемонія скоро почнеться, хлопче, — пролепетав Конор, облизуючи масні губи.

Він обдарував його тим самим поглядом, який довелося бачити багатьом сиротам і нещасним знедоленим дітям, про яких він радо погоджувався попіклуватися і взяти під своє крило.

Увесь центр селища займала арена, на якій в цей день він мусив принести себе в жертву і подарувати радість, щастя і безпеку купці людей. Коли прилітав дракон, ніхто не мав права сумувати, адже це могло спровокувати тварину і змусити її зробити висновок, що їй не раді. Але сьогодні нікому навіть не треба було робити вигляд, що вони усі такі усміхнені і щиро раді цьому дню, адже сьогодні чи не вперше пожертвуванням став той, за ким нікому було сумувати.

Раян, сховавши обличчя за завісою чорного волосся, знехотя ступав за старостою у повній тиші під поглядами цих підступних і цинічних шакалів, які тільки і чекали, коли б це вчепитися зубами йому у ноги. Під ногами суха земля змінилася міцним деревом. Його, як пожертвування, мали прив'язати до стовпа у центрі арени, але перед тим староста раптом розвернувся до нього обличчям, змахнув ручищем і вліпив йому ляпаса по щоці, аж у вухах загуло.

— Скоріш за все, ти цього не знаєш, хлопче, — заявив старий Конор, «Я тобі живота вспорю», — але твоя покійна матінка дуже хотіла, щоб ти познайомився за своє коротке життя із драконом. 

— Дракон! Це дракон! — захвилювався хтось.

Забувши про все на світі, Раян різко підвів голову. Там, куди дивилися селяни, високо в небі стрімко росла і збільшувалася у розмірах темна пляма. Стали помітні обриси сильних крил, точка збільшилася до розмірів птахи, помітно заграла відблисками чорна луска по тілу і морді міфічної істоти.

Раян провів немало часу у всіма забутій бібліотеці, і тому немало знав про те, якими жорстокими і небезпечними можуть бути ці істоти. Вони випалювали цілі поселення людей, руйнували величні міста і шматували усіх, хто насмілювався напасти на них.

Селяни зашепотілися, збилися ближче один до одного і затамували подих, хтось скрикнув. А староста чомусь поглянув на нього, і Раян раптом усвідомив, що вже деякий час усміхається як ненормальний.

Яка ж ця сила прекрасна.

По арені затупотіли ноги тих декількох, які прив'язали його до стовпа, коли вони тікали до натовпу, а через мить перед ним, здіймаючи клуби пилу, опустилася луската істота.