Буря

— Усе почалося майже одразу після вашої втечі, юна леді. Ці люди прийшли, одразу заявивши, що їм потрібні лише копальні вашої родини, де віднедавна голова роду знайшов раніше нікому невідому руду. Про неї знали лише декілька осіб: із головної гілки родини і довірені люди нашого пана, які мали допомогти визначити переваги і недоліки виходу цієї руди на ринок, а разом із тим розписати майбутній план її просування і продажу. Звідки вони прийшли і навіщо, ніхто не знав. Пан відмовив їм, і через тиждень вони прийшли знову, фізично захопивши маєток. Офіційно вони вважалися гостями, але насправді ввели свої порядки і дуже скоро ми не знали, що і з ким із нас буде. Вони таки захопили копальні, привели туди людей, і ніхто не знав, для чого руда буде використовуватися. Як пізніше виявилося, несподівана пропозиція видати вас за вашого далекого родича теж була схемою для перехоплення капіталу і влади, але ви зірвали їх плани, коли втекли усім наперекір. 

Усі ми переїхали до західної резиденції біля копалень, адже ці люди збиралися залишатися, і вони бажали мати нас під своїм наглядом і контролем. Пан частіше за все був у своїй кімнаті, рідко виходячи звідти. Спочатку він бажав знайти вас чи писати листи, але потім передумав, аби не наразити вас на небезпеку. Видобування руди продовжувалося, і ніхто не знав, чого бажають досягти ці люди. А потім їм здалося, що у саду переховуються люди пана Карлая, щоб підняти бунт і прогнати їх, і тоді без суду і слідства вони вбили його. Усе довкола маєтку випалили, і няких бунтівників звісно ж не виявилося. Ми продовжували служити цьому дому і цим людям, бажаючи, щоб ви залишалися подалі звідси, і разом із тим хотіли побачити вас знову. Цей дім належить гордому роду Вестер і не мусить бути у такому вигляді, в якому він зараз після чужих людей. 

На цьому розповідь матінки Мерін про смерть батька дійшла кінця, і саме Ейра серед усіх мала збирати скалки розбитих ілюзій. 

Чомусь цінуючи і люблячи когось, люди вірять, що їхні рідні завжди будуть у безпеці і завжди чекатимуть на них. До сьогодні Ейра ризикувала і відчувала як це — наражати себе на небезпеку, але ніколи не думала, що те саме може статися із її родиною. Вона могла ходити будь-де і пережити усе на світі, але в кінці кінців їй було куди повернутися, як тільки вона втомиться боротися. Її завжди прийме теплий дім із завжди квітучими садами і зеленими лісами, де лінько-Алан буде спати на осонні, вірний Дерек слідуватиме за нею тінню і буде слухати безглузді розмови про квіти чи пташок, а біля кімнати обов’язково стоятиме її батько, який грайливо може і на свариться, але погладить великою рукою по голові. 

...Коли вони зайшли усередину, усі слуги вже зібралися у холі. Ейра чудово знала усі їхні обличчя, навіть знайшла у натовпі трохи змарнілого, але від того не менш рідного Алана, і коли вони усі озирнулися на звук відчинених дверей, зустрічаючи прибулих, вона знову захотіла розплакатися. Під гнітом чужинців вони здавалися значно похмурішими і більш виснаженими, але вітали її так само радісно, як тоді, раніше, до того, як усе пішло шкереберть.

Вона впізнавала усіх, на кого б не поглянула, Алан усміхався, але значно сумніше, ніж в їхню останню зустріч. І хоч це було не одразу непомітним, Ейра завагалася. Чогось не вистачало для того, щоб закінчити картину. 

Камені біля старого дерева. Два камені. 

Вона мусила запитати у цих втомлених і усміхнених людей те, на що не хотіла чути відповіді. 

— Дерек не прийшов? 

Запала тиша, така тяжка, що ще одним тягарем лягла кудись на груди. Усі перезиралися. В очах защипало, але вона вперто дивилася чітко Аланові в очі, а він так промовисто і нестерпно тихо дивився у відповідь, що це було гірше за сотні слів. 

— Де Дерек? 

— Мила пані. 

І більше нічого не сказав. 

Цього було достатньо, бо щоками вже котилися крупні сльози. 

Насправді, вона все розуміла. 

Насправді, іноді в таке не завжди хочеться вірити. 

Коли Ейра відчула, що готова, Алан розповів про Дерека. Насправді було зрозуміло. Дереку не пощастило із тим, що він був Дереком: мовчазним, вірним, і це неможливо було витравити з нього навіть перед смертю. Люди маєтку зазнавали утисків, але він старанно допомагав усім, не думаючи про себе. Дерек передавав їжу і воду, вступався за тих, кого гнітили — так само мовчки, із готовністю приймаючи чужу лють, якщо вона направлялася на нього, — раз у раз змушував людей хвилюватися за нього. Коли видавалася хвилинка, він кудись зникав, і насправді лише Алан знав, що той робить. Спливав час. Дерека усе більше нетерпіли за його впертість і сліпу вірність господарям, яких тут давно не було і сліду. Його поведінка наводила на роздуми, що серед цього стада слухняних овець переховувалися вовки, які чекали моменту, щоб вчепитися їм в горлянки.

Насправді, вірний слуга лише виконував свої обов’язки, піклувався про людей своїх панів, про їхні речі, і навіть кімнати Ейри і її батька намагався тримати у чистоті і порядку, а особисту власність ховав так, щоб ніхто у пориві гніву не зіпсував і не зламав цінне для його господарів. Параноя чужинців не давала їм спокійно спати, усюди ввижалися вороги, а до слуг вони ставилися із більшою підозрою, аж поки ця взаємна напруга, яка усе натягувалася тятивою між ними усіма, не обірвалася. Дерека знайшли не одразу — у одній із кімнат у тому ж положенні, у якому його забили ногами до смерті від больового шоку, та так і залишили. Дерека потайки називали дворецьким родини Вестер. Навіть не так, Дворецьким. За його заслуги голова роду мав би за честь передати вірному слузі цю роль, але вже ніхто не міг сказати, чи сталося би це насправді. Бо Дерека не було. Він спав під землею, так і не дізнавшись, чи була його пані у безпеці, чим усе закінчилося і чи поплатилися загарбники за те, що посягнули на власність і честь роду Вестер.

Ейра пам'ятала, що в той фатальний день, коли вона обрала втечу замість розмов, Дерек хотів показати їй щось. Чи сказати. Коли вона запитала про це у Алана, той повів за собою до межі між садами і лісом. А тоді неголосно засвистів.