Вторгнення. У пошуках

Завжди все починалося однаково: він йшов батьківським будинком, де не було вікон і дверей — замість них зяяли дірки, через які заходив вітер, — а тоді заходив у найбільш дальню кімнату, і щось схоже сковувало його тіло. Над яслами посеред кімнати завжди схилялася темна фігура. Ніби відчуваючи його, незнайомець піднімав голову, і тоді він бачив ці очі. 

— У неї не твої очі, — лився шепіт. — І навіть не її матері. Можливо, це очі твоєї? Про що ти згадуєш, дивлячись на них? Можливо, про свою родину?

А після цих слів його кидало в тремор, і усе зжирав вогонь. 

Прокидатися після цих снів ніколи не було приємно. Він вирівнює дихання, дивлячись у стелю, і від спогадів про вогонь кидає в дрож. Його руку знаходить чужа, тепла, губи біля його вуха:

— Знову? 

Він не знаходить у собі сил визнати правду, тож лише переплітає пальці і торкається кістяшок поцілунком. 

— Не зважай. Спи.

Правильно. Їм обом нема чого зближуватися. Втім, чужі руки обіймають за шию, і над вухом лине зітхання:

— Не буду, якщо не спатимеш ти. Хочеш, запалю свічки? 

Свічки? Вогонь? Ні, тільки не це.

Тому він лише ковзає долонями по голій спині, пригортаючи ближче, і закривається носом у волосся. 

— Просто говори до мене, як зазвичай.

І про демонів, які бушують у голові, ніхто не знатиме.

***

І день, і ніч під землею не припиняла кипіти робота. Насправді, ніхто тут і не знав, який зараз час доби; робота вирувала, углиб печер і назовні котилися тачки із добутою рудою, система печер уся гула від невпинного звуку сотень металевих кирок, які впивалися у кам'яні стіни, здіймалися вгору і знову врізалися в грубу породу. 

Враз спалахнули сигнальні вогні уздовж усіх коридорів, загув і відбився від стін ехом звук грубого гонга. 

— Тривога! Вторгнення чужинців! Трив... 

Подальше оголошення потонуло у какофонії, коли якісь неопізнані істоти влетіли до печер, хаотично вдаряючись і розбиваючи одна за одною кам'яні колони своїми тілами; сотні впорядкованих робітників вмить кинулися урозсипну, схожі  на мурашину зграйку, чию домівку різко зруйнував необережний валун. Згори не припиняли сипатися уламки, розбиваючись об землю на десятки менших, і на мить здалося, що від нестерпного шуму, підсилюваного ехом гігантських печер, можна втратити слух. 

Не підводячи голів, люди у простому робочому одязі кинулися на вихід, забираючись натовпом на примітивні ліфти з дошок так, що хтось продовжував вивалюватися або балансував на краю, а тоді намагаючись вирватися першим нагору. Ті, хто не встиг опинитися в числі перших, мав час безпорадно озирнутися назад і нарешті побачити, ким були вторженці. 

— Дракони! Це дракони! Аж два! 

І ті, хто з допитливості або страху озирнувся, мало не ридма ридав, заламував руки і проклинав усе на світі, і в цей момент усі молилися, щоб дракони, старанно руйнуючи результати їхньої праці, не звернули раптом увагу на живу силу. Ніхто не мав достатньо хоробрості чи дурості, щоб зайвий раз розглядати небесних убивць, і мало хто побачив обриси людських вершників на їхніх спинах. Коли поодинокі шахтарі ще заскакували на ліфти і поспішали піднятися, аби потім дати драла, чорний і золотий дракони плавно знизилися і приземлилися серед руїни і хмар пилюки. Де-не-де виднілися розкидані кирки і покинуті тачки із сировиною, загаслі від поривів вітру факели і примітивні лампи на тваринному салі валялися серед груд каміння. 

— Що ж, нарешті це гидотне місце виглядає трохи ліпше після наведення тут порядку, — прокоментував Раян, зіскакуючи на землю і озираючись — І усе це необроблена зброя. 

Його загіпсована рука усе ще висіла на пов'язці, але навіть травми не зупиняли його від того, щоб знову лізти в самісіньке пекло. Втім, можливо, справа була у помічниках, які залишалися завжди поруч, готові його прикрити або підсадити на спину дракона, бо лише з однією робочою рукою він не міг впоратися сам.

— Докази на око, — ехом відгукнувся вбивчо-спокійний Майло зі спини Фріель. — Ці копальні належать Вестерам. Обставини поки що проти голови роду. 

Ейра зраджено мовчала, а псих зупинився біля однієї з тачок, наполовину повної рудою, взяв звідти один зразок, а тоді викинув і копняком перекинув тачку. 

— Вдало ми сюди залетіли, — глухо мовив він, похмуро оглядаючи покинуті пусті шахти. — Тут із справами покінчено, Карлая немає. Перевіримо тутешній маєток Вестерів, а тоді навідаємося одразу до східного. Якщо це карлаєвих рук справа, краще йому бути ще живим.  

...Де знаходилися копальні, не розголошували нікому. Коли Вестер відвідували шахти, їхні візники змінювалися постійно, і вони не знали подальшої дороги окрім тої, де мали працювати. Усім, хто не походив з головної вітки родини Вестер, зав'язувати очі і затуляли вуха до самісінького пункту призначення, і тому єдиними, хто знав шлях, були лише вона і батько. Насправді, навіть якщо він і справді заслуговував на гнів Раяна, було байдуже. Навіть так, Ейра була впевнена, що батько знав, що робить, і була на його стороні. 

Ще коли дракони приземлилися перед розчиненими воротами, а хлопці зіскочили на землю, Ейра завмерла. Немов би не в собі, вона машинально спустилася зі спини ніжної Фріель, опиняючись перед своїм, але незнайомим маєтком. Колись прекрасні сади і зелень зникли, на місці них простягався безжиттєвий пустир.

— Схоже на засідку, — похмуро мовив Раян, підозріло розглядаючи околиці, а Бальдемар і Фріель встряхнулися, розминаючи шиї. — Сподіваюся, Карлай Вестер сповна розуму. 

Ейра пригнічено мовчала. Дерева вирубали, залишивши лише скромні пні, з яких проросли несміливі молоді гілочки, чия зелень сховалася під шаром попелу. Колись привітний і сяючий маєток зяяв похмурими темними вікнами без жодних фіранок, стіни були почорнілі від попелу, який не поспішали витерти, а прекрасний пам'ятник, присвячений її мамі, знесли. Хіба батько міг би так вчинити? Вона не мала відповідей. Вона вже давно покинула батьківський дім і подорожувала одна, за цей час багато що могло змінитися у її рідному домі. Але що?..