2

Минуло більше години, відколи мене замкнули в кімнаті. Нарешті двері прочинилися, і Меріас мовчки жестом покликав мене. Я пішла за ним коридором, серце билося дедалі швидше.

Ми увійшли до великої зали, що сяяла від світла. Повітря пахло хвоєю й чимось солодким — мабуть, святковою випічкою. На стелі висіла величезна кришталева люстра, у центрі — пишна ялинка, прикрашена золотом і сріблом. На стінах — гірлянди, стрічки, дзвіночки.

Усі погляди звернулися на мене. Чоловіки в смокінгах, жінки в розкішних сукнях — вони мовчки дивилися, вивчаючи. Мені стало ще холодніше.

— Меріасе, хто ця дівчина? — пролунав голос літнього чоловіка з сивими скронями.

— Тату, вона зайшла у ліс. Каже, програла парі подругам і мусила сюди прийти.

Король драконів — бо тепер я вже розуміла, ким він буввін був — глянув на мене суворо.

— Дівчино, а тобі відомо, що між людьми і драконами є угода? Ми не приходимо до людей, а вони — не до нас.

Я опустила голову.

— Так… мені батьки колись розповідали. Я… я не подумала. Думала, зайду й швидко вийду. Пробачте. Будь ласка, відпустіть мене додому.

Король на хвилину замовк.

— За такі порушення ми зобов’язані повідомити мера твого міста.

Я глянула на нього з жахом.

— Але ж… мене покарають. Я більше ніколи не прийду сюди, обіцяю.

Меріас підійшов ближче, поклав руки мені на голову. Його долоні були теплі. Він закрив очі.
 

— Вона каже правду, — мовив він.

Я стиснула пальці. У горлі стояв клубок.

— Сідай за стіл, — сказав король. — Я подумаю, що можна зробити. До речі, як тебе звати?

— Злата, — відповіла я тихо.

Один зі слуг підійшов і показав місце. Я сіла. У грудях стискалося. До Нового року залишалося пів години, а я була замкнена серед драконів у святковому палаці — чужа у чужому світі.