Айван

Я йшов так швидко, як тільки міг. Якби тільки озирнувся, то не втримався б, і певно, схопивши Данаю, поніс би її назад.

Але я змусив себе піти. Не було сенсу вмовляти її, принаймні зараз. Чи був?

Я не знав. Не знав, як краще. Раніше все було просто. Вона моя полонянка і ворог.

Тепер…

Тепер вона стала частиною моєї душі. А може, і завжди була.

Та чи можна примусити душу любити? Навряд.

Не виходячи з лісу, перекинувся драконом і злетів високо в небо.

Попереду замаячили Драконячі гори, вкриті килимом різнобарвних дерев. Після того, як могильник щез, я помічав зміни не тільки у Вічері, а і багато де в інших місцях.

То вода у річці ставала прозорішою, то в лісі нові дерева виростали. Здавалося, скрізь, на Землях Червоних Туманів природа видихнула з полегшенням.

Чи може бути так, що відьмаки втратили свою силу назавжди? Зник могильник – зникла і їхня магія. Він слугував джерелом сили.

Це спало мені на думку нещодавно. Інакше як пояснити, що Вічер пустує?

Повернувшись додому, поринув у справи.

Поступово все змінювалось і в Бладарі. Те, на що раніше я не міг дати відповідей, ставало простим і зрозумілим. Написи в старих храмах, походження артефактів, що виявляли відьмачу магію або ж поглинали її. Самі дракони їх і створили, колись давно.

Звичайно, не всі хотіли бачити мене своїм володарем. Я б навіть сказав, що більшість була проти. Та коли драконяча суть остаточно просиналась, в них не залишалось вибору. Дракони всередині відчували силу і корилися їй. Втім, я розумів, що попереду ще довга дорога, і завжди будуть ті, хто захоче зайняти моє місце.

Я забивав роботою дні, що здавалися мені нескінченними. Пошуки Золотих Драконів, тренування, допомога тим, в кого прокинулась друга суть.

Та по ночах я не міг залишатися вдома – переносився до хатинки у лісі.

Стояв серед дерев, чекаючи поки відьма і Холодний, хоча, тепер його скоріше можна було називати Пухнастий, заснуть. А потім, опинившись в кімнаті, годинами вдивлявся у лице дівчини. Стримуватись виходило не завжди, руки самі тягнулися до ніжної шкіри, до пухких губ. Бажання бути з Данаєю розгоралося всередині нестримним полум'ям і тоді, я повертався.

Раз чи два мені здалося, що пес мене бачить. Та я міг і помилятися.

Певно, якби він мене побачив, то навряд чи сидів би тихо. Однак, про всяк випадок, я наклав на себе маскуючі чари.

Минуло три тижні і я почав думати, що дав дівчині достатньо часу. Дракон всередині мене ставав просто нестерпним.

Йому неабияк сподобалось нести відьму на спині. Він хотів бути поряд з нею завжди, захищати. В цьому наші бажання збігалися.

Чесно кажучи, дивним було це відчуття, коли ти знаєш, що в тебе є друга суть. Суть яка впливає на твої емоції та думки.

Того вечора, я вирішив прогулятися лісом, перед тим, як навідатись до Данаї.

Спустившись на землю, йшов по вузькій доріжці серед червоних кущів, коли почув легкий шурхіт.

Я застиг, прислухаючись. Шурхіт повторився і я машинально втягнув повітря глибше. Запах крові й поту вдарив мені у ніздрі, а ще знайомий сморід, утім такий слабкий, що я ледве зміг його вловити.

Закрив очі й буквально побачив слід темної відьмачої магії. Ледь помітний.

Не вагаючись, пішов за тонкою ниточкою магії, що привела мене до струмка навкруги якого росли височенні дерева.

Притулившись до товстого червоного стовбура, на землі сидів молодий відьмак.

Чорне волосся – брудне й перемазане кров'ю, стирчало на різні боки. Навіть здалеку було помітно, який він блідий. Під очами – чорні тіні. Губи стиснуті у тонку лінію.

Мій погляд опустився нижче і я побачив рвану рану в нього на боці. Певно, він намагався її вилікувати, та магії в нього майже не залишилось. Я бачив його резерв.

Підійшовши ближче, зупинився.

Чоловік раптово відкрив очі й втупився в мене глибокими чорними очима.

Гадаю, його можна б було назвати гарним, якби не ці очі. Вони відображали те, чим він насправді являвся – злом.

– Яка зустріч! – проговорив відьмак і хрипло розсміявся, у кутку його губ виступила чорна кров – Айван Кривавий, або ж краще тепер називати тебе Дракон? Дракон, що вбивав драконів? Каламбур чи не так? – він знову розсміявся.

Я здивовано вигнув брови. Звідки він мене знає? Хоча, може, це один з тих, хто полював на мене?

– О, вибач! Я забув представитись – Леон Морт.

Я не зміг стримати подиву.

– Бачу, ти мене знаєш. Ну, і як тобі було?

– Було що? – спитав, підходячи ближче.

Хоча ця мразота вже й так була ходячим мерцем, бажання вирвати із грудей його чорне серце підіймалося всередині мене нестримною хвилею.

– Брати чуже? Як тобі моя наречена, га, драконоборець? Заліз їй під спідницю? І як вона, гаряча? Шкода, вже не дізна…

Я підскочив до нього з неймовірною швидкістю і схопивши за шию, підняв у повітря.

В руці відьмака тьмяно засвітилась цівка чорної енергії й він жбурнув її мені в груди.

Магія щезла в мені, та біль від того не став меншим. Я рефлекторно розтис пальці – відьмак впав на коліна, жадібно хапаючи повітря.

Моя рука сама собою перетворилася на лапу і я полоснув нею по грудях чоловіка.

Він закричав та за секунду зник.

А потім, бік пронизав гострий біль.

– Я все одно здохну, драконоборець, але і тебе заберу з собою. – пролунало над вухом – Беріг для відьми, та тепер не вийде.

Я відчув, як права половина тіла німіє.

Швидко розвернувшись, встромив довгі пазурі просто в груди відьмаку.

Кров густим потоком полилася з його рота, та якимось надзусиллям він сплюнув її і прохрипів.

– Ні мені, ні тобі… Моя…

Чоловік впав на землю і, сіпнувшись всім тілом, затих.

Магії в ньому не залишилось.

Думки почали плутатись. Я впав поряд із тілом відьмака.

Не схоже, щоб він використав свою магію, скоріше за все якийсь отруєний кинджал.