Айван

Дран би все забрав!

Я опинився на даху самої високої башти замку. Певно, якби залишився там, біля відьми, втратив би останні крихти розуму і силою потягнув би її до своєї спальні.

Тепер, коли друга суть прокинулася всередині мене, це стало справжніми тортурами. Дракон не розумів, чому ми просто не схопимо жінку, що, на його думку, наша і не закриємо її десь, щоб, не дай Дран, не втекла!

Навіть думка про те, що доведеться відвезти її назад, викликала у мене злість.

Поки що, контролювати друге єство було досить складно. Я швидко навчився користуватися магією джерела – воно ніби саме підказувало.

А от приборкати дракона виявилось набагато складніше. Саме його голос я почув тоді, на могильнику. Зараз, коли наш зв'язок став остаточним, потреби в такому більше не було – я і так відчував всі його думки.

Розігнавшись, зістрибнув з даху і злетів у небо, розправивши величезні крила.

За останній тиждень, дракон прокинувся ще в Армана і, як не дивно, у Джервіса.

Хлопчик в один момент просто піднявся у височінь, ставши Червоно-Чорним Драконом.

Арман сприйняв свого ящура без особливого захвату, мовляв, йому і без другого єства жилося пречудово.

Коли я повернувся додому, то передавши Данаю до рук Бетсі, одразу ж побіг до підземелля. І майже не здивувався, побачивши у клітці хлопця років п'ятнадцяти із золотистим волоссям.

У той момент, мене охопив такий відчай і жах, від того, що я накоїв.

Від тої правди, що відкрилася всім нам. Ми роками вбивали собі подібних!

Я підійшов ближче до клітки й несподівано, очі юнака відкрилися.

Золотисті райдужки із вертикальними зіницями уважно розглядали мене.

– Шаахса шиар? – проговорив золотоволосий.

І я зрозумів його! Він говорив драконячою, тою самою, що всі ми забули.

– Де я? – спитав хлопець.

Я не знав чому він вижив, хоч і повинен був померти. Може, через те, що я використав магію Данаї? А може, через те, що прокляття відьмаків спало? Інших відповідей в мене не було.

Після того, відправив загін на пошуки інших Золотих Драконів, що ще залишились. Минулого не змінити, та я вірив у те, що в нас всіх є шанс на краще майбутнє.

Два рази я літав у Вічер. Дивно там стало. Місто наче вимерло. Самі пусті, напівзруйновані замки. Незвичним було те, що ніби сама земля почала поглинати їх. Все заростало яскраво-жовтими кущами й деревами. Кругом розтікалися бурхливі потоки рік. Скільки не літав над містом, не побачив жодного відьмака або ж відьми. Ані живих, ані мертвих. Та все одно, мене не полишало відчуття, що хтось вижив і ховається серед руїн, або ж десь на Землях Червоних Туманів.

І це мене непокоїло. А що, як один з них, захоче помститися каштановій дівчині?

Піднявшись високо в небо, глянув на замок, який тепер видавався зовсім крихітним.

Дракон хотів повернутись назад, туди, де у своєму ліжку спала відьма.

Її магія, її запах – все викликало в нього захват, як і в мене.

Зусиллям волі, змусив себе летіти вперед.

Що ж, якщо вона хоче – відвезу її назад.

Вранці я зайшов до відьми. Хоч і відчував, що вона у кімнаті, все одно боявся, що втече. Я бачив її резерв – магії в неї тепер вистачить на будь-що!

Дівчина стояла біля вікна, спиною до мене.

– Ти готова їхати додому? – спитав не привітавшись.

Вона повернулася до мене і кивнула.

– Так, та я все ще не розумію, чому б просто не відкрити перехід? Їхати верхи на Дейніді не менше ніж тиждень!

– О, ми доїдемо набагато швидше, Даная. – відповів я і широко посміхнувся.

– Швидше? – здивовано перепитала відьма.

– Так, але пам'ятай – ми домовились. Я можу і передумати, підеш через перехід – поверну тебе назад і точно нікуди більше не відпущу.

Я не жартував.

– Ти знову мені погрожуєш, Айване! – її очі спалахнули.

– Зовсім ні, просто не хочу, щоб з тобою щось сталося.

Дівчина стисла губи.

– Чекаю на тебе внизу.