Даная

Я прокинулася від того, що в обличчя било яскраве світло.

Насилу розліпивши важкі повіки, побачила, що лежу у широченному ліжку.

Висока стеля, білі меблі й дорога сукня на кріслі підказали мені, що я не вдома. Тоді, де?

Останнє, що пам'ятала – це як встромила кинджал собі в груди.

То, може, це якийсь відьомський рай?

Я спробувала встати, та знов впала на подушку. Сил не було.

Прямо перед носом у повітрі з'явився маленький пухнастий чорний пес із крилами. Саме такого я колись побачила у сусідньому селищі й вмовляла мати мені його купити.

Очі пса світилися, і було в ньому щось таке… Таке знайоме…

– Че… Черепус – видихнула я – Це що… Це що, ти? Я що і справді померла? Ми удвох в раю для відьом?

– Хмммм… Сильно тебе зачепило Даная, зовсім нічого не пам'ятаєш? – проговорив Холодний, чи тепер він Гарячий? – Битву там, падіння відьмаків, Айвана-дракона?

– Дракона?! – вигукнула.

– Зрозуміло, ну слухай тоді…

Коли він закінчив, я здивовано кліпала очима.

– Це якась маячня, чесне слово! І чому ти пам’ятаєш все, а я – ні? – проговорила.

Черепус фиркнув і змахнувши крилами сів на підвіконня.

– Не знаю. Гадаю, це через те, що я і так був мертвий, тому і пам’ятаю. Могильник тягнув мене до себе. Втім, все добре, що кінчається добре! Тепер ти офіційно добра відьма, і я теж більше не інфернальний скелет, якщо ти не помітила.

– Я помітила, та… Та стільки всього відбулося… І чого б це Айвану мене з того світу рятувати?

– Ну, а ти подумай, відьмо. – Черепус хитро посміхнувся.

Я стенула плечима.

– Не хочу! Раз я тепер хороша, то волію повернутися назад, до свого лісу, у свою хатинку! І ніяких мені більше драконоборців!

– Ти хотіла сказати драконів. – почувся поряд низький голос.

І як я не помітила, що він увійшов?

– То, ти кажеш, що хочеш повернутися додому?

Від того, як драконоборець на мене дивився, тілом розливався жар. Жовті очі спустилися вниз, туди, де сорочка з'їхала з плеча, відкриваючи більше, аніж я хотіла. Смикнувши її наверх, твердо сказала:

– Саме так. Якщо я тепер можу робити, що завгодно, то я хочу додому.

Рудоволосий стенув плечима.

– Що ж, добре.

Добре? Я майже очікувала, що він почне сперечатися, або ж ричати на мене, та така відповідь змусила розгубитися.

Він відпускає мене? Ось так, просто? Навіщо ж тоді врятував? Чи може, Черепус не все мені розказав?

Стиснувши губи, схрестила руки на грудях.

Айван все ще стояв і не зводив з мене очей.

– Ти щось хотів? – не витримала.

– Коли будеш готова повернутися, я тебе відвезу, а до того часу – ти в моєму замку гостя.

Я вже відкрила рот, щоб сказати щось уїдливе про гостю, та мерзотник просто розтанув у повітрі.

– Ти це бачив?! – спитала у Холодного.

– Бачив, бачив! Разів сто вже, ти тиждень спала! Ти краще мені інше скажи, як твоя магія, що відчуваєш?

Я закрила очі й зосередилася на відчуттях. Дуже повільно, занурилася вглиб своєї суті, туди, де завжди була магія. Я здивовано зойкнула.

– Що? Що таке?! – схвильовано спитав Черепус.

– Її багато, Черепус, так багато! – вигукнула.

– Ану давай, щось нам начаклуй просто зараз, спробуй!

Я із сумнівом подивилася на Холодного.

– Та в мене ж тепер, певно, і книги нема, а прості закляття рівень сили не покажуть.

– А ти спробуй покликати книгу! – запропонував.

– Ну, що ж, давай.

Я не дуже вірила в те, що Гримуар з'явиться. По-перше – він був темним, а я, виходить, ні. Вочевидь, книга інколи слухала мене тільки через кровний зв'язок, а по-друге – я була впевнена, що її знищили, як і самих відьмаків.

Знову заплющивши очі, покликала книгу, у нитці більше потреби не було. Як і в будь-чому іншому.

Кімнатою пронеслась хвиля теплого вітру. Щось зашелестіло.

– Даная, Даная! Ти тільки глянь!

Я відкрила очі й здивовано втупилась у книгу, що зависла поряд з ліжком.

Яскраво-синя обкладинка із зображенням дракона, що постійно змінював колір. Він ставав то червоним, то чорним, то золотим. Чорна драконяча лапа так і залишилася замком.

Я простягнула руку до Гримуара і він легко відкрився.

Білі сторінки були сповнені рецептів та описів ритуалів. Я пробігла очима деякі, і видихнула з полегшенням – жодних жертвоприношень!

– Ну, чого ти чекаєш! – Черепус перегорнув кілька сторінок – О, давай це!

– Закляття дощу? – скривився я.

– Так, ти ж знаєш, що в Землях Червоних Туманів впливати на погоду дуже важко. Почнемо з нього. – Черепус недобре посміхнувся – Нехай дощить у головному залі, чи ні, краще у кімнаті дракона!

Я заперечно хитнула головою.

– Ти чого Черепус, він же мене придушить!

– От і перевіриш!

Прочистивши горло, я голосно прочитала закляття, повторюючи паси руками з малюнку:

“Небо темне і червоне,

Всійся хмарами,

І лий!

Воду чисту і прозору,

А земля роди та пий!”

Несподівано над головою з'явилася величезна бура хмара, всередині якої спалахували блискавки. Ми з Холодним напружено дивилися на неї. Хвилина, дві – і на голову нам полив такий сильний потік води, що за мить, ми обидва були мокрі, як хлющі.

– Ти куди хмару відправила? – весело спитав Черепус.

– Не знаю, не встигла про це подумати. – розгублено відповіла.

– Наступного разу, уявляй одразу, а тепер, прибери вже її!

Я спробувала пошукати у книзі як зупинити дощ, та нічого не знайшла.

Вода все лилась і лилась, утворюючи на підлозі калюжі.

– Ну зроби вже що небудь! – кричав Черепус, за яким хмара буквально ганялася по кімнаті.

– Тут нема як це зупинити! – вигукнула.