Айван

Хоча від Бладара до Вічера, коротким шляхом – через Міжземелля, було всього два дні дороги, мені здавалося, що ми їдемо вже тиждень.

– Занадто повільно! – билося в голові.

Це було повною маячнею – жодне створіння, що не використовує магічні переходи, не зможе випередити Дейніда. І все ж таки, попри здоровий глузд, я не міг боротися із відчуттям неминучої катастрофи.

Я очікував побачити монстрів, але з чорних дір посеред сухої землі, валив тільки дим. Певно, вся нечисть очікує на нас біля Вічера.

Чорний ліс залишився далеко позаду, повітря ставало теплішим, скоро ми доїдемо до Орфео. Це місто здебільшого населяли Леди.

Я стис кулаки. Яка різниця? З голови не виходили слова Ректоса про відьму.

І справді, тепер мені здавалося дивним, що вона змогла використати магію тоді, на святі, і що втікла, попри активні артефакти. Якщо, Ректос не плід моєї фантазії, і його слова правда – то хтось хотів, щоб вона втекла і потрапила до лап відьом.

Раптово почувся шум. З-за повороту вилетів Дейнід Рона, утім без вершника.

Я підняв руку, даючи всім знак зупинитися.

Зістрибнувши з Райна, підійшов до Арьєна – так звали Дейніда чоловіка сестри.

Приклавши руку до голови пса, я почув, що він буквально кричить:

– Допоможи йому! Допоможи! Я покажу!

Цього ще не вистачало!

– Армане, схоже Рон у біді, їдьте вперед – я вас наздожену. – процідив крізь зуби.

– Ти впевнений?

– Так, їдьте.

Арьєн привів мене трохи північніше від тої дороги, якою ми їхали.

Я побачив Рона. Чоловік лежав біля дерева, на боці в нього виднілася глибока рана. Я втягнув повітря у легені, та не відчув ніяких сторонніх запахів, окрім диму і крові. Крові саме драконоборця.

Не гаючи часу, підскочив до нього і влив зілля, що прихопив із собою.

Не знаю скільки часу провів тут Рон, та він був дуже блідим.

Я напружено чекав. І злився. Сильніше і сильніше.

Треба було послати когось іншого, та я не міг.

А що, як він би вбив їх? Що як він і справді зрадник?

Це може бути пастка. Дран роздери! Що зі мною таке, я роблю одну дурницю за іншою! Треба було все ж взяти когось з собою!

Нарешті Рон глухо застогнав.

Він відкрив очі й щосили вчепився мені в руку.

– Послухай, Айване, я був… був у Орфео, ти… – чоловік запнувся.

Так, я знав на якого Драна він туди їздить. В Орфео найвідоміші борделі у Землях Червоних Туманів.

– І коли їхав назад, побачив одного з наших. Я гукнув його, та він не зупинився, і я подумав… Подумав, що це дивно! Тож, вирішив прослідкувати за ним. Та, Айване, він напав на мене! Спершу зачаївся серед дерев, а потім жбурнув у мене якимось закляттям!

– І ти певний, що то був драконоборець?

– Так, хто ще їздить на Дейнідах?

– А запах, ти знаєш хто то був? Ти намагався говорити з Дейнідом?

– В тому то і справа, що він нічим не пах, і я неабияк здивувався. Не він сам, не його Дейнід не відгукнулись.

Я кивнув. Хто б це не був, він вочевидь їхав доповісти відьмам, що ми їдемо до них.

Я зібгав губи. Та все ж таки добре, що Рон не зрадник.

– Ось, тримай, – вклав йому в руку ще одну баночку зілля – трохи відпочинь і їдь додому.

– Алеж, Айване, я не можу сидіти вдома! Ви ж їдете до Вічера! – гарячково проговорив Рон – Я може, гульвіса і поганий батько, та я не боягуз!

– Я знаю, Рон. – відповів спокійно – І всі це знають, та зараз тобі краще поїхати додому. Ти втратив забагато крові, якби не зілля, думаю, ти б помер. Тож, не роби дурниць.

Чоловік неохоче кивнув.

Я вже застрибнув на Райна, коли почув як Рон тихо проговорив:

– Тільки Катріоні не кажи, де я був.

Я невесело посміхнувся і рвонув вперед.

– Ти ідіот, Рон! – крикнув йому через плече.

Я вже майже нагнав інших, коли відчув такий страх, що в мене аж жижки затрусились, через це, мало не впав на землю.

Я навіть не одразу зрозумів, що страх і не мій зовсім. Даная! Це страх Данаї! Не знаю як, однак я знав це. Я знав, що це їй так страшно.

Відчуття схлинуло так само несподівано, як і прийшло і я зайняв своє місце попереду першого загону.

Ми їхали без зупинок. Реарнар зійшла й освітила нас своїм холодним світлом, а потім настав час, коли на небі не було нічого окрім багряних хмар.

Ми трохи сповільнилися. Від Вічера нас відділяв тільки клаптик Лісу Лихого Дракона.

Криваву стіну було вже видно. Вона стала набагато товстішою, з того разу, що я бачив її востаннє. Запах крові й диму ставав таким сильним, що буквально роз’їдав очі.

Та найголовніше – на нас чекали.

З темних провалів Міжземелля, що здавалося стало набагато ближчим до Вічера, один за одним виринали чорні потвори.

– Нам треба пробитися крізь стіну. – проговорив я, звертаючись до друга.

Ми пішли уперед, розвідати.

– Гадаєш, окрім цих красенів на нас очікує ще щось?

– Впевнений, одначе вибору нема. Частині з нас доведеться залишитись тут і стримувати цих монстрів.

– Ти ж розумієш, що стільки магії, скільки там зараз, не поглинути навіть нам усім разом?

– Так, Армане, розумію. Та це наш єдиний шанс.

Друг мовчки кивнув і ми пішли назад.

Як ми й очікували – тільки наша армія вийшла з лісу, у нас полетіли закляття. Відьми вийшли з-за стіни, сплітаючи складні магічні атаки.

Чорні монстри, що до того стовбичили наче бездумні ляльки, рушили на нас.

Обладунки непогано захищали від магії, та й частина заклять просто поглиналася нами, та все ж, закляття ці були темні, і поглинати їх ставало дедалі важче.

Я рубив направо і наліво. Дейніди рвали чорними зубами монстрів, а їхній вогонь опалював відьом. Небо роздирали червоні блискавки.

Я наближався до стіни й саме в цей момент, знову відчув страх. Рука сіпнулася і довгий кіготь чудовиська полоснув мене по грудях, майже пробивши кірасу.