Айван

Злізши з Дейніда, залишив його охороняти вхід до шахти, все ж таки я відчував, що зрадник серед нас, а Райн не дасть сюди увійти будь-кому без мого дозволу.

Вартові патрулювали територію навколо печери.

Підійшовши зовсім близько до стіни, вкритої символами, я відчув, як вона ніби кличе мене. Тепер цей потяг ставав майже непереборним.

Я витягнув руку і торкнувся червоного каменю.

Синьо-білі цівки магії полилися з мене, розтікаючись по символах, які один за одним спалахували, поки не утворили коло.

Всередині кола, стіна стала змінюватись, ставати все більш і більш прозорою, немов вода в озері.

Я відняв руку від гладкої поверхні й глянув перед собою. По той бік, у густій пітьмі, з'явилася висока фігура чоловіка. Губи його ворушилися, та з рота виривалася пітьма.

Я застиг вдивляючись у лице, що бачив сотні разів на вітражі у замку, та й не тільки – у Бладарі був величезний храм присвячений напівбогу Ректосу.

Невже, це справді він?

Синьо-біла магія перетікала на той бік і темрява розступалася перед нею, нарешті вона торкнулася губ чоловіка і я почув його крик:

– Стій на місці!

Я і сам не помітив, як зробив крок уперед, у пітьму, що клубочилася під моїми ногами, прориваючись крізь тонку перетинку.

– Стій! Це пастка! Якщо зайдеш сюди, то вже не вийдеш! Опирайся!

Та йти вперед хотілося нестримно! Трухнув головою і зусиллям волі змусив себе відійти.

– Хто ти? – спитав я.

– Я той, чиїми очима ти бачив, я той, хто намагається тобі допомогти, я – Ректос! – чоловік говорив швидко, ніби боявся, що не встигне, пітьма час від часу виривалася з його рота і він крився, наче від болю.

– Я не можу розповісти тобі все зараз, я і так витратив майже всю магію, яка в мене залишилася, щоб зв'язатися з тобою!

Мужчина підняв одну руку і я з подивом побачив, як вона перетворилася на величезну червону лапу із товстими пазурами.

Чиркнувши кігтем по долоні, Ректос зробив крок до мене і простягнув руку, закричавши від болю.

Червона кров виступила з порізу.

Тонка перетинка між нами опиралася, не даючи йому торкнутися мене, та нарешті, він приклав долоню до мого серця і мені б відсахнутися, та незвичне тепло охопило мої груди. Кров з його долоні наче перетікала в мене, я відчував її так само, як відчував магію Данаї.

– Згадай, хто ти! Твоя кров – моя кров, твоя сила – моя сила! Твій ворог – мій ворог! Моя пам'ять – твоя пам'ять! Зупини відьмаків, дівчина вже в них! Згадай, згадай своє єство – Айване, Червоний дракон!

Від кожного його слова тілом проходила хвиля незнайомої мені сили, як тільки він закінчив, щось темне і хиже виросло із пітьми позаду чоловіка і схопивши його за горло, потягнуло назад.

Пітьма знову забилася йому до рота, та я встиг побачити як його губи беззвучно промовляють :

– Звільни мене!

Я відступив назад, та в голові бився набатом голос Ректоса:

– Згадай, хто ти! Твоя кров – моя кров, твоя сила – моя сила! Твій ворог – мій ворог!

Дракон! Дракон! Червоний дракон!

Такого не може бути! Такого просто не може бути! Ніякий я не дракон!

Це все якась мара!

Певно, відьми хочуть упіймати мене у хитру пастку, от і підсунули це видіння! І все інше!

Але я відчував щось. Та кров, що невідомо як просочилася до мого тіла, щось змінювала в ньому.

Мені забракло повітря і я впав на землю, схопившись за горло.

Перед очима з'явилося небо, червоні хмари й Зерата так близько – здавалося я міг торкнутися її. Я летів! Тіло відчувалося зовсім інакше. Я був велетенським! За спиною билися червоно-чорні крила.

– Моя пам'ять – твоя пам'ять! – знову пролунало в голові.

Я розвернувся і побачив позаду себе цілу зграю червоних, чорних і золотих драконів. Вони не мали нічого спільного з Дранами – ніякої бугристої шкіри, натомість – сяюча луска. Не тупі й пласкі морди, а розумний, майже людський вираз жовтих й зелених очей.

Це було таке неймовірне видовище, що в мене перехопило подих.

– Моя кров – твоя кров!

Я ніби впав з високої гори, назад, на холодну підлогу шахти, а кров змішуючись із кров'ю Ректоса, скипіла у жилах. Руки напружились, пальці сіпались так, ніби от-от вискочать із суглобів.

Поступово відчуття жару і видіння зникали, а в голові звучала одна фраза:

– Дівчина вже в них…

Дівчина!

Невже… Невже, це Даная?

Я тяжко встав на ноги, відчуття було таке, немов біг без зупинки щонайменше тиждень.

Але вона ж сама втекла, чи може, ні? Чи може бути так, що саме Даная і була потрібна була відьмам?

– Може. – підказав внутрішній голос – Ти й сам знаєш, що може.

Каштанова дівчина сильно відрізняється від всіх відьом і відьмаків, що я колись бачив. І магія її інша. Та й, вочевидь, її резерв виріс, після того, що сталося.

Якщо вона опинилася у них проти своєї волі, то нічого хорошого на неї не очікує.

Тільки смерть. Серце стиснуло від болю.

Я не можу цього допустити, не можу допустити, щоб вона померла! Як і не можу допустити, щоб відьми притягнули в наш світ будь-яке зло! Якщо те, що я бачив і чув від Ректоса – правда.

Відкинув думки про те, чи справді я дракон. Якщо й так, то як я повинен це перевірити?

І якщо, я і справді дракон, то кого ж я вбив там, внизу, у підвалі?

Набагато більше мене непокоїло те, що якщо буду чекати доки збереться армія або ж результатів розвідки, то не встигну врятувати Данаю від того, що з нею хочуть зробити відьми, щоб це не було.

Я вийшов з печери й погнав Райна назад до замку.

Зістрибнувши з Дейніда, увійшов до зали і не повірив своїм очам. Весь хол був засипаний кусками битих ваз і роздертих картин.

– Що тут сталося?! – гаркнув щосили.

З-за повороту з'явився Кравен.

На його лиці розлився здоровенний темний синець, а права рука була перев'язана.

– Вибачте Лерде, але… Це може видатись вам неможливим, та.. Та потвора, що ми притягнули до замку, що ми вбили, вона ожила!