Розділ 45. Даная

Не знаю скільки я просиділа поряд із Черепусом, вдивляючись у застигле лице жінки, яку любила й ненавиділа все життя.

Найгарніша, найсильніша, завжди най! Чому її катували, що хотіли? Невже намагалися дізнатися де я?

Якщо так, то навіщо я їм? Навіщо я Леону?

Хоча, цей хитрий мерзотник ніколи нічого не робить без підказки свого дядька – верховного відьмака Вільхельма Морта. З'явився цей, з'явиться й інший.

Саме Вільхельм хотів, щоб ми з його племінником одружилися, та Відьмацька Рада не прислухалася до нього й мене вигнали.

Вільхельм один із найстаріших відьмаків, хтозна скільки йому років.

Я тяжко видихнула й мою увагу нарешті привернув якийсь шум.

До підвалу увійшли дві трупні служниці. Обидві голі. Вигляд гниючих тіл викликав у мене хвилю нудоти.

Мовчки, вони зайшли в мою камеру й, схопивши мати за руки й ноги, винесли її.

Двері клітки знову закрилися. Я нічого в них не питала, бо з досвіду знала, що це не має жодного сенсу.

Коли вони пішли геть, я повернулася до Черепуса.

– Як думаєш навіщо ми тут?

– Якби я знав! Та не думаю, що Леон раптово згадав про свою нестримну любов до тебе. Утім я впевнений, вони тебе шукали. І якось таки знайшли.

– Може мати їм сказала, де я?

– А звідки їй було знати? Вона ж думала, ти в лісі живеш.

Я стенула плечима.

– Ну, про ліс і сказала, під тортурами, що хочеш розкажеш.

– Може бути… однак, якщо подумати, як тільки ти використала книгу, одразу ж з'явилися Напівтіні.

– І справді.

Я задумалася. Мені завжди здавалося дивним, що рада вигнала мене, а от книгу залишила. До того ж слухалася вона мене погано. І знову саме Вільхельм настояв тоді, щоб Гримуар залишився зі мною.

Схоже, ми з Холодним подумали про одне й те саме, тому що він гарячково проговорив:

– Точно, Данає, книга! Книга показала їм, де ми!

Я вже ладна була з ними погодитись, але пригадала, що використовувала книгу тоді, в башті, про що й сказала Черепусу.

– Хммм… і те правда. а що… а що, як Слідаки зреагували саме на збільшення твоєї сили?

Я тільки кивнула. Навіть якщо й так, то що з того? Серце стискалося від болю і я ледве стримувалась, щоб не заплакати.

Тепер мені точно нема на кого сподіватися.

Я бездумно ковзала поглядом по клітці навпроти.

Дівчата продовжували плакати. Здавалося, не чули навіть одна одну.

І тут дещо спало мені на думку. Колись, у цей підвал вели ще одні двері, з вулиці, потім їх прибрали, заклавши камінням. У дитинстві я ніколи не спускалася сюди сходами, мене б просто ніхто не пустив. Натомість, використовуючи ті крихти магії, що в мене були, перетворила один з великих каменів у тій стіні на дверцята. Зверху камінь – всередині хід. Відкрити їх можна було, натиснувши на бугристу поверхню. На це у мене пішов не один тиждень, зате ніхто не дізнався, як саме я діставалася сюди.

Звичайно тепер я у ті дверцята не пролізу, а от дівчата…

Тим більше, що за ними старі сходи й одразу ж починається ліс. А в лісі можна сховатися!

Тільки, як їх з клітки випустити?

– Черепусе, як думаєш, нас магією закрили? – спитала, втупившись у замок.

– Не знаю, та навіть якщо ні, з замку нас точно не випустять.

Я кивнула. Так, певно двері запечатані, тож Леон не боїться, що я втечу.

Бажаючи перевірити, дістала з кишені довгу шпильку, якою відкривала замок на клітці Черепуса.

– Ти що робиш? – спитав Холодний.

– Зараз побачиш.

Досвід в мене який-ніякий вже був і, поколупавшись якийсь час, я почула клацання. Замок відкрився!

Вийшовши з клітки, підійшла до каменю у стіні навпроти й натиснула на нього. Механізм скрипнув і дуже повільно дверцята прочинилися.

Прохід був і справді вузьким – я в нього не влізу.

Дівчата в клітці напружено завмерли, чути вони мене не могли, проте бачили чудово.

Я підійшла до них і почала колупатися в замку.

Серце калатало, мов скажене. Я боялася не за себе, а що не встигну випустити їх. Прийде Леон і всьому кінець!

Та ніхто не прийшов.

Відчинивши двері клітки, мовчки вказала на прохід.

– Данає, їх все одно переловлять! – проговорив Черепус.

– Можливо, а можливо що й ні, поряд ліс, нехай побігають! – проговорила зло.

Оскільки дівчата все ще стояли, витріщивши на мене очі, я схопила одну за руку і підвела до виходу.

– Йди, не бійся! – проговорила повільно, сподіваючись, що вона зрозуміє по губах – Там ліс, ховайся!

Дівчинка глянула на мене, потім на прохід, схилилася і полізла вперед.

Я видихнула з полегшенням. Чи знають їхні батьки, що вони сидять у клітці?

А що, як вони самі їх сюди посадили?

За першою дівчинкою потягнулася друга. Одна за одною, вони пролізали крізь вузький отвір, поки, нарешті клітка не стала пустою.

– Ох, Данає, нам кінець! – проговорив Холодний.

– Нам в будь-якому разі кінець Черепусе, ходімо!

– Куди?

– Це мій дім! Спробуємо втікти, не вийде, що ж, я принаймні намагалася.

Піднявшись до дверей, які вели наверх, я трохи постояла. А що, як за ними хтось є?

Та виявилося, що в коридорі було пусто. Черепус зробився невидимим, я ж повільно йшла вздовж стіни, притиснувшись до неї.

Може зістрибнули з вікна? Вікна ж не запечатують. Хоча…

Я вже майже дісталася великого, круглого вікна, коли щось слизьке та холодне схопило мене за руку з такою силою, що я скрикнула.

Трупна служниця! Ну звичайно ж!

Дівчина, певно колись дуже красива блондинка, тягла мене до зали.

Тільки не знову!

– Як нечемно з твого боку, Нає! Ну, до чого ці марні спроби? – протягнув Леон.

– Ти вбив мою матір! – гаркнула я – Ти або твій паскудний дядько! І ще будеш казати мені про чемність? Щоб ти горів у вічному пломені, виродок!

– Твоя мати вбила себе сама, ніхто не заставляв її базікати, могла б ще пожити… кілька днів. – він весело розсміявся.