Даная

Не знаю скільки я просиділа поряд із Черепусом, вдивляючись у застигле лице жінки, яку любила і ненавиділа все життя.

Найгарніша, найсильніша – завжди най! Чому її катували, що хотіли? Невже, намагалися дізнатися де я?

Якщо так, то навіщо я їм? Навіщо я Леону?

Хоча, цей хитрий мерзотник ніколи нічого не робить без підказки свого дядька – верховного відьмака Вільхельма Морта. З'явився цей, з'явиться й інший.

Саме Вільхельм хотів, щоб ми з його племінником одружилися, та Відьмацька Рада не прислухалася до нього і мене вигнали.

Вільхельм один із найстаріших відьмаків – хтозна скільки йому років.

Я тяжко видихнула і мою увагу, нарешті, привернув якийсь шум.

До підвалу увійшли дві трупні служниці. Обидві голі. Вигляд гниючих тіл викликав у мене хвилю нудоти.

Мовчки, вони зайшли в мою камеру й схопивши мати за руки й ноги, винесли її.

Двері клітки знову закрилися. Я нічого в них не питала, бо з досвіду знала, що це не має жодного сенсу.

Коли вони пішли геть, я повернулася до Черепуса.

– Як думаєш навіщо ми тут?

– Якби я знав! Та не думаю, що Леон раптово згадав про свою нестримну любов до тебе. Утім, я впевнений вони тебе шукали. І якось таки знайшли.

– Може, мати їм сказала де я?

– А звідки їй було знати? Вона ж думала ти в лісі живеш.

Я стенула плечима.

– Ну, про ліс і сказала, під тортурами, що хочеш розкажеш.

– Може бути… Однак, якщо подумати, як тільки ти використала книгу – одразу ж з'явилися Напівтіні.

– І справді.

Я задумалася. Мені завжди здавалося дивним, що рада вигнала мене, а от книгу залишила. До того ж слухалася вона мене погано. І знову саме Вільхельм настояв тоді, щоб книга залишилася зі мною.

Схоже, ми з Холодним подумали про одне і те саме, тому що він гарячково проговорив:

– Точно, Даная, книга! Книга показала їм де ми!

Я вже ладна була з ними погодитись, але пригадала, що використовувала книгу тоді, в башті, про що і сказала Черепусу.

– Хммм… і те правда. А що… А що, як Слідаки зреагували саме на збільшення твоєї сили?

Я тільки кивнула. Навіть якщо і так, то що з того? Серце стискалося від болю і я ледве стримувалась, щоб не заплакати.

Тепер, мені точно нема на кого сподіватися.

Я бездумно ковзала поглядом по клітці навпроти.

Дівчата продовжували плакати. Здавалося, не чули навіть одна одну.

І тут дещо спало мені на думку. Колись, у цей підвал вели ще одні двері, з вулиці, потім їх прибрали, заклавши камінням. У дитинстві я ніколи не спускалася сюди сходами – мене б просто ніхто не пустив. Натомість, використовуючи ті крихти магії, що в мене були, перетворила один з великих каменів у тій стіні на дверцята. Зверху камінь – всередині хід. Відкрити їх можна було натиснувши на бугристу поверхню. На це у мене пішов не один тиждень, зате ніхто не дізнався, як саме я діставалася сюди.

Звичайно, тепер, я у ті дверцята не пролізу, а от дівчата…

Тим більше, що за ними старі сходи й одразу ж починається ліс. А в лісі можна сховатися!

Тільки, як їх з клітки випустити?

– Черепус, як думаєш, нас магією закрили? – спитала втупившись у замок.

– Не знаю, та навіть якщо ні, із замку нас точно не випустять.

Я кивнула. Так, певно, двері запечатані, тож Леон не боїться, що я втечу.

Бажаючи перевірити, дістала з кишені довгу шпильку, якою відкривала замок на клітці Черепуса.

– Ти що робиш? – спитав Холодний.

– Зараз побачиш.

Досвід в мене який ніякий вже був і поколупавшись якийсь час, я почула клацання. Замок відкрився!

Вийшовши з клітки, підійшла до каменю у стіні навпроти й натиснула на нього. Механізм скрипнув і дуже повільно дверцята відкрилися.

Прохід був і справді вузьким – я в нього не влізу.

Дівчата в клітці напружено завмерли, чути вони мене не могли, проте бачили чудово.

Я підійшла до них і почала колупатися в замку.

Серце калатало мов скажене. Я боялася не за себе, а що не встигну випустити їх. Прийде Леон і всьому кінець!

Та ніхто не прийшов.

Відчинивши двері клітки, мовчки вказала на прохід.

– Даная, їх все одно переловлять! – проговорив Черепус.

– Можливо, а можливо що й ні, поряд ліс, нехай побігають! – проговорила зло.

Оскільки дівчата все ще стояли витріщивши на мене очі, я схопила одну за руку і підвела до виходу.

– Йди, не бійся! – проговорила повільно, сподіваючись, що вона зрозуміє по губах – Там ліс, ховайся!

Дівчинка глянула на мене, потім на прохід, схилилася і полізла вперед.

Я видихнула з полегшенням. Чи знають їхні батьки, що вони сидять у клітці?

А що, як вони самі їх сюди посадили?

За першою дівчинкою потягнулася друга. Одна за одною, вони пролізали крізь вузький отвір, поки, нарешті, клітка не стала пустою.

– Ох, Даная, нам кінець! – проговорив Холодний.

– Нам в будь-якому разі кінець Черепус, ходімо!

– Куди?

– Це мій дім! Спробуємо втікти, не вийде – що ж, я принаймні намагалася.

Піднявшись до дверей, які вели наверх, я трохи постояла. А що, як за ними хтось є?

Та виявилося, що в коридорі пусто. Черепус зробився невидимим, я ж повільно йшла вздовж стіни, притиснувшись до неї.

Може, зістрибнули з вікна? Вікна ж не запечатують. Хоча…

Я вже майже дісталася великого круглого вікна, коли щось слизьке та холодне схопило мене за руку з такою силою, що я скрикнула.

Трупна служниця! Ну звичайно ж!

Дівчина, певно колись дуже красива блондинка, тягла мене до зали.

Тільки не знову!

– Як не чемно з твого боку, Ная! Ну, до чого ці марні спроби? – протягнув Леон.

– Ти вбив мою матір! – гаркнула я – Ти або твій паскудний дядько! І ще будеш казати мені про чемність? Щоб ти горів у вічному пломені, виродок!

– Твоя мати вбила себе сама, ніхто не заставляв її базікати, могла б ще пожити… Кілька днів. – він весело розсміявся.