Даная

– Чого тобі треба, Леоне? – спитала я напружено.

Напівтіні все ще знаходилися по обидва боки від мене.

– В нас тут свято скоро намічається, дорогенька, і без тебе ніяк. Ти центральне блюдо, десерт я б сказав. – Леон трохи посміхнувся.

Секунда і він опинився поряд. Зробив якийсь пас рукою й горло охопив тугий нашийник.

Я рефлекторно вчепилася у тонку стрічку, намагаючись звільнитись.

– Ні, ні, кохана моя, не намагайся навіть, його тобі не зняти.

– Навіщо це?

– Ааааа, ти дуже допитлива, чи не так, Ная?

Я стисла зуби. Тільки він так мене називав, змушуючи відчувати себе якоюсь кімнатною тваринкою.

– Та на жаль, в мене нема часу відповідати на твої питання. Утім, скоро ти і сама про все дізнаєшся. От тільки боюся, відповіді тобі не сподобаються.

Він засміявся.

Я так розізлилася, що була ладна вдарити його магією просто так, тим більше я відчувала, що мій резерв збільшився і продовжує рости. Та з пальців не злетіло жодної іскри.

– Ти вперта, чи не так? Нічого не вийде. Цей нашийник не дасть тобі використати магію, тож залиш свої жалюгідні спроби. Хоча, тепер, вони вже не такі жалюгідні, чи не так?

Холодний заскиглив і піднявся на лапи.

Перевівши погляд на Черепуса, Леон проговорив:

– От завжди дивувався, як ти змогла підняти з могильника таке нікчемне створіння, а зараз все встало на свої місця.

Холодний обурено заричав і сіпнувся вперед, та його одразу ж охопив чорний напівпрозорий кокон.

– Тупа тварюка! Хотів би ще з тобою потеревенити Ная, та часу нема. Матінці вклонися від мене. У підвал її! – гаркнув він.

Наші стражі схопили мене і Черепуса та потягнули геть із зали.

– Леоне, Леоне! – закричала я йому у спину – що ти задумав? Чому я тут?

Проте, відповіддю мені був стукіт каблуків, начищених до блиску чорних туфель, які так любив мій колишній наречений.

Підвал замку, де я народилася і виросла, був просто величезним. Завжди забитий всілякими припасами, а ще, у клітках біля стіни, час від часу сиділи люди, або ж Леди, та будь-хто, кого моїй матері вдавалося поцупити із невеличких місць на кордоні з Вічером. Щоправда, вона ніколи не крала дітей.

У дитинстві я ховала їжу зі столу по кишенях і прокрадаючись у підвал, годувала в'язнів.

Якийсь час батько та мати й гадки не мали про це, допоки Трупна служниця, своїм мертвим голосом не доповіла все батькам.

Трупні служниці – живі мерці, лякали мене ще більше, аніж темрява. Напівгниюча плоть, від якої весь час щось відвалювалось, і запах, замаскований закляттям, та все одно відчутний, якщо підійти занадто близько.

Коли ж ми нарешті спустилися, то в очі мені кинулися клітки забиті дівчатами років по одинадцять – дванадцять. Мене охопив такий жах, що я навіть пручатися перестала і Слідаки з розмаху зажбурнули мене та Черепуса у вільну клітку.

Я витріщалася на дітей і зрозуміла, що вони не люди, зовсім ні, ці дівчатка вочевидь були відьмами. Я відчула це своїм нутром, магія причаїлася всередині їхніх маленьких сердечок.

Багато хто з них плакав, хтось спав. Та у всіх на шиях були такі самі нашийники, що і в мене.

– Що, що це таке, Черепус? – прошепотіла.

– Уявлення не маю, Даная. Але одне мені зрозуміло точно – ми з тобою як то кажуть уникнули диму та втрапили у полум'я.

– Гей, гей, дівчата! Чому ви тут? – крикнула.

Утім, ніхто з них навіть не поворушився.

– Не старайся, доню, вони тебе все одно не чують. – пролунав хрипкий голос зовсім поруч.

Від несподіванки я сіпнулася і вдарилась об металевий виступ клітки.

Розвернувшись на звук, побачила купу мотлоху навалену у кутку.

У підвалі горів один єдиний магічний ліхтар і я не одразу змогла розгледіти жінку у червоній, наче кров сукні.

Дуже повільно, наче боялася, що різкий рух спричинить їй біль, вона сіла. Довге чорне волосся впало до самої талії.

Рукою жінка відкинула пасма з лиця і глянула на мене.

– Мамо?! – видихнула я.

Моя мати, завжди ідеально причесана, у найдорожчих сукнях, найгарніша відьма, що я колись бачила й одна з найсильніших, невесело всміхнувся та одразу ж застогнала, оскільки лице її вкривали бурі синці.

Одне око майже не відкривалося, а на губах і біля вух запеклася кров.

Я опустила очі й помітила, що її босі ноги вкриті довгими порізами, як і руки.

– Так, Даная, на жаль це я. І ти й уявити собі не можеш, як я не рада тебе тут бачити.

Я вже відкрила рота, щоб сказати щось уїдливе з приводу того, що їй не слід кожного разу підкреслювати свою ненависть до мене. Я наїлася її в дитинстві, ще коли магічні тички й просто фізичні покарання вибивали з мене дух.

Та мати, ніби читаючи мої думки, заперечно хитнула головою.

– Ні, Даная, все не так, як ти думаєш. Я б воліла, щоб ти була якнайдалі звідси. Все б за це віддала. Нехай би ти залишалася в тому лісі, він би тебе захистив.

– Що, що ти таке кажеш?

– Правду, доню. Поки ще маю час і змогу – навіть попри це! – вона тицьнула пальцем у нашийник – Я можу обійти хоча б закляття німоти. Я трималася лише щоб сказати тобі – все, все, що я робила, я робила для вас, для своїх дітей, і для тебе в особливості.

Мені захотілося розсміятися.

– Справді? Оце номер, мамо! Я й не знала. Яка цікава в тебе любов! Приниження і побиття – це на твою думку любов?

– Так, Даная, це вона.

В мене сльози навернулися на очі.

– Як ти можеш таке казати?

– Пос…. – жінка запнулася і тіло її судомно вигнулося, я мимоволі підскочила до неї, намагаючись втримати голову, яка вже встигла вдаритись об каміння.

Приступ скінчився і вона рвано видихнула.

– Ти… Ти… завжди була іншою. – зашепотіла – Завжди. Як тільки сила з'явилася в тобі, я помітила… Помітила, що вона не така, як в нас… І я знала, що… Що на тебе чекає смерть. Якби хтось ще це побачив…твій батько…я тому його і вбила. Він хотів показати тебе раді відьмаків, а там…там лише смерть, Даная.