Айван

Бладар, насправді, займав величезну територію. За останні роки сюди тягнулися люди із сусідніх міст і земель. Та й не тільки люди.

Мерійці – народ, що відрізнявся надзвичайною здібністю відчувати каміння. Саме вони вперше знайшли те каміння, з якого будують замки.

Леди – працівники шахт, що бачать у темряві, наче вдень. Для людини, що їх ніколи не бачила, вони скоріше за все, виглядатимуть страшними. Високі, із густим чорним волоссям і шкірою вкритою темними візерунками, а очі у них блакитно-сині, без зіниць.

Коривани – кращих торгівців годі й шукати. Продадуть що завгодно і кому завгодно, а все тому, що від самого народження володіють даром надзвичайного красномовства і говорити починають раніше ніж ходити.

Єдині кому у Бладарі були не раді – це відьми.

Місце, позначене на карті знаходилось досить далеко від міста і тепер, я подумав, що якби не Мелос і Кравен, навряд би хтось відчув відьмаків – надто далеко. Хіба що, південний загін драконоборців патрулював би Чорний ліс.

Тож, я помилився – відьмаки спокійно і без перешкод дісталися б гір.

Якби холодне повітря мало змогу проникати мені під шкіру і заморожувати кров – то я б сказав, що ця поїздка допоможе провітрити голову. Та морозу я не відчував. А от думки знову і знову поверталися до дівчини, що сиділа замкнена у кімнаті. Треба було залишити її у підземеллі.

Чорний ліс скінчився і почались гарячі озера, схожі на те, біля якого жила Даная. Однак, навіть вони починали потроху вкриватися льодом.

Нарешті під'їхавши до вказаного місця, побачив вхід у шахту. Занедбаний й напівзавалений камінням, яке вочевидь, відсунули Мелос і Кравен, щоб увійти, він не викликав жодної підозри.

І що відьмакам тут знадобилося?

Зістрибнувши на землю, попросив Райна зачекати, та Дейнід зменшився і вперто потрусив за мною.

Всередині виявилося нічим не краще, аніж назовні.

Я запалив факел і повільно просувався вузьким коридором, що спускався все нижче і нижче.

Дихати ставало важко. Пил забивався у ніс. Певно, цю шахту покинули дуже давно.

Час від часу під ногами щось тріщало, можливо кістки дрібних тварин.

Нарешті я дійшов до кінця тунелю. Тут навіть кирка валялася, немов хтось її забув.

– Або ж так злякався, що і не подумав забрати інструмент.  – раптово прийшла в голову думка. Та я відмахнувся від неї.

Піднісши факел до гладенької, наче дзеркало, червоної стіни, побачив символи.

Круги й трикутники перетиналися й утворювали щось на кшталт сітки, що вкривала майже всю стіну.

Мимоволі, я витягнув руку і торкнувся одного з символів. В ту ж мить з пальців зірвалася синьо-біла іскра й один з кругів блимнув, а за ним і два трикутники поряд. Я відняв руку і відступив назад.

Райн мовчки сидів позаду.

Що це, Дран забирай, було?

Якщо очі ще не підводять мене, то секунду назад в мене з пальців злетіла магія Данаї!

Я знову підняв руку і притис долоню до стіни. Цього разу іскр було менше, та вони все одно наче перетікали у малюнки на стіні.

Я хотів забрати руку, але відчув, що не можу. Смикнув раз-другий, нічого не виходило.

А тоді, почув нерозбірливий шепіт, наче десятки голосів заговорили одночасно.

Трухнув головою і заплющив очі, а коли відкрив їх знову, то побачив зовсім не покинуту шахту і дивну стіну.

Я побачив високі гори вкриті нескінченними червоними лісами, сам я стояв на відкритій терасі.

– Думаєш, їм можна довіряти? – мої губи відкрилися і вимовили слова, проте я й гадки не мав про що я.

– Не знаю, Владико, ви ж розумієте – це ризик, утім, Чорна Смерть вже підібралася майже до кордонів нашого світу. Наші розвідники доповідають, що вони йдуть незліченною армією. Окрім смерті, вони нічого не приносять.

Я опустив погляд і глянув на свої руки. Одначе, це були зовсім не мої руки, як і голос, як і очі.

Я дивився ніби крізь скло.

– Що ж, запроси їх, хочу сам почути їхню пропозицію, поки це все.

Мене смикнуло і я відчув, немов падаю у глибокий колодязь із шаленою швидкістю.

Все стихло і відкривши очі вдруге, зрозумів, що стою на тому самому місці, посеред печери, все ще притуливши руку до стіни.

Цього разу мене нічого не утримувало.

Невже…Невже, це було видіння? Чи таке взагалі можливо? А якщо і так, то хто це був і як це пов'язано зі стіною, і чи пов'язано?

Питання роїлися в голові. Повільно розвернувшись, я пішов назад.

Райн біг за мною. Вийшовши назовні, з подивом зрозумів, що вже почало сіріти. Та як таке може бути? Я ж тільки-но прийшов!

Я не міг сказати, що мене злякало те, що відбулося. Із самого малечку мене виховували так, щоб навіть загроза неминучої смерті не викликала у мене страху. Скоріше мені було цікаво. Але, це додавало проблем.

Якщо відьмам конче необхідно сюди потрапити, то такої можливості я їм не дам.

Треба виставити патруль біля шахти.

Певно, магія Данаї й справді відрізняється від тої, що я бачив у всіх інших.

Я на хвилину зупинився. А що, як її магія – це ключ до цієї стіни? Якщо це так, то я обов'язково дізнаюся, що за нею приховується. Часу в мене поки що вистачає.

Може, привезти дівчину сюди, і нехай сама торкнеться стіни?

Ні. Занадто ризиковано. А що, як вона теж щось побачить? В будь-якому разі, поки що вона мені потрібна.

Я всівся на Дейніда і ми поїхали додому.

Ще в дорозі, відчув що у нас гості. Скоріше за все, Арман вже розбовтав про моє повернення своїм сестрам.

Я як раз встиг, щоб зустріти дівчат і їхню матір. Першою з карети вискочила середня сестра.

Іветта – вродлива блондинка. Ще кілька місяців тому, дівчина здавалася мені втіленням всіх мрій, живим ідеалом.

Зараз же, схопивши її в обійми, як бувало раніше, я не відчув колишнього захвату.

Так, вона гарна. Можна сказати, гарніша за Данаю, хоч вони й різні.

Проте, коли я обіймав відьму, то все чого мені хотілося…