Розділ 33. Даная

Опинившись у напівтемному коридорі й не побачивши нікого, замість того, щоб повернутись до кімнати, я стрімголов збігла вниз по широких сходах.

Я повинна перевірити, чи зможу вийти з замку сама!

Повинна! І ще, магія в башті працювала, то може і в замку десь спрацює?

Не знаю яким дивом, але я без перешкод добігла до височезних дверей, що вели назовні.

Смикнула ручку, та вона не подалася.

Подумки направила силу на замок і магія тьмяним, синім світлом потягнулась до нього. Частина просто розтанула у повітрі, однак інша все ж досягла цілі. Щось клацнуло й двері безшумно прочинилися.

– Вражаюче. – пролунав насмішкуватий голос позаду мене – А то я вже думав, що ти за відьма така?

Я обернулася і зустрілася поглядом із зеленими очима Вейрена.

– Шкода, що не можна вбити тебе просто зараз. – продовжував він – До речі, ти знаєш, що не завжди відьми помирають одразу? Особливо такі гарненькі, як ти. Ми теж любимо добре розважитись.

В мене серце похололо від його слів.

Чоловік швидким рухом вихопив з-за пояса невеликий, гострий, чорний кинджал і, опинившись біля мене, схопив за руку.

Спробувала висмикнути її, та куди там! Гостре лезо прочертило тонку лінію вздовж моєї долоні і я мало не закричала від болю, що опалив шкіру і вгризся, здавалося, у самісінькі кістки.

Білі зуби Вейрена виблискували у напівтемряві. Він посміхався!

– Ти поки що потрібна Лерду, та якщо не хочеш, щоб я цим самим кинджалом розписав все твоє тіло, будь слухняною і біжи у свою кімнату.  Ми порозумілися, відьмо? – спитав дуже тихо.

Все, на що я була здатна, це кивнути. Не тямлячи себе від страху, побігла нагору і забігши у свою в’язницю, притулилася спиною до дверей. Я знала, що Вейрен іде за мною. Відчувала.

Важкі кроки ставали дедалі ближчими. Клацнув замок і я затамувала подих, чоловік стояв за дверима. Час тягнувся для мене невимовно довго. А що, як він зробить, те, що пообіцяв просто зараз?! І тільки, коли знову почула звуки його кроків, що віддалялись, змогла видихнути.

Черепус спав і я не хотіла його будити. Залізши під ковдру, ще довго не могла заснути.

Наступного дня за мною ніхто не прийшов. Потроху страх після зустрічі з моїм наглядачем відступав.

Я глибоко вдихнула свіже повітря, що увірвалося з відкритого вікна.

Спокусниця з мене вийшла ніяка!

Та і як я можу спокусити такого чоловіка, як Айван? Впевнена, в нього було безліч жінок. А ще, він мене ненавидить. Так само, як і цей Вейрен. Можливо його тягне до мене, фізично, утім цього недостатньо.

І все ж таки в мене з'явився невеликий привід для радості. Не знаю чи помічав це сам драконоборець, та мій резерв став більшим. Кожного разу, як Айван забирав в мене магію, поверталося трохи більше.

Глянувши вниз, зустрілася поглядом із жовтими очима й відсахнулася.

Айван Кривавий кудись їде? Цікаво, куди? Хоча, яка мені різниця? Хай би ніколи не повернувся!

Райн швидко віддалявся, врешті-решт перетворившись на вогняну точку на синьо-червоному горизонті.

Чорні, пухнасті дерева біля замку заколихалися від вітру.

Якби я тільки могла вийти звідси! Хоча б погуляти!

Ніби у відповідь на мої думки, почулось клацання ключа в замку.

Я вже приготувалась побачити Бетсі або Вейрена, коли з-за дверей з'явилася знайома руда маківка.

Хлопчик прошмигнув у кімнату і зачинив двері.

Від подиву в мене забракло слів. Тож, я просто роздивлялася малого бешкетника.

– Що ти тут робиш? – спитала тихо.

– Правда ж класно? Диви! – ігноруючи моє питання, Джервіс помахав перед собою металевим ключем – Бетсі навіть не помітила, як я його стягнув! – справжній захват відобразився на хитрому обличчі, вкритому веснянками.

– Послухай, Джервісе, тобі не можна тут бути, і мені не можна з тобою говорити, та що там, навіть стояти поряд!

Хлопчик владно витягнув руку вгору, точно як робив його дядько і проговорив:

– Я сам вирішую, де мені бути й з ким говорити. До того ж дядька нема, а всі інші тренуються. Ніхто не дізнається. Ходімо!

Джервіс підійшов до мене і вчепився в руку із зовсім недитячою силою.

– Ні, Джервісе! – я вперлася ногами у підлогу – Я не піду!

– Тоді, я знайду Бетсі та скажу їй, що ти в неї вкрала ключ і відчинила двері! – жовті очі дивилися на мене із цікавістю мисливця, що впіймав рідкісну пташку і збирається одне за одним повидирати їй пір'я.

– Алеж, це не правда! До того ж Бетсі сама зачиняла сьогодні двері!

– А я скажу, що ти її змусила так думати, а на справді зачарувала! Кому, думаєш, повірять?

– Слухай, хлопче, я тобі зараз боки натовчу! – розлючено зашипів Холодний.

Хлопчик повернувся до нього й показав язика.

– Не зможеш, нежить, із тої клітки тобі не вилізти!

Переді мною постав вибір: вийти мені хотілося, а от попастися – ні. Особливо після зустрічі з Вейреном.

Я не сумнівалася, що, якщо мене впіймають, то покарають. Вбивати, принаймні зараз, Айван мене не збирався.

До того ж, можливо, я зможу побачити щось таке, що мені допоможе.

– Пішли кажу!

– Стій! Почекай! Ти ж сам казав, що драконоборці мене почують, мені не можна виходити!

– Не почують, сьогодні Бетсі всі вази забила Ріаронами, а у вас запах один в один. Ходімо! І ще, – він розвернувся до мене лицем – я хочу побачити справжню магію!

– У справжній магії нема нічого хорошого, Джервісе, справжня магія – темна й кривава.

– В тебе не така! – вперто проговорив він – Що ти можеш робити?

Я стенула плечима.

– Тут нічого не можу, тут щось є, що поглинає мою магію, як і ти.

– Я можу і не поглинати, а от тут… – раптово лице його засяяло – Я казав тобі про лабораторію дядька, там можна використовувати магію, пішли!

Цього разу я не опиралася, надто вже хотілося мені побачити, що ж там такого робить драконоборець. Навіть страх бути схопленою на гарячому відступив.