Даная

Цього разу сезони вирішили не дивувати Землі Червоних Туманів і як тому й слід, за осінню прийшла зима. На небі засяяла Реарнар.

Ця зірка практично не давала тепла, та для Бладара майже нічого не змінилося, хіба що, стало ще холодніше, якщо таке можливо і вечір наступав швидше.

Вечір, якого я боялася, не наступав вже два тижні.

Я наварила досить великий запас зілля, тож навіть у башту мене не водили. Від сидіння у кімнаті за зачиненими дверима, починала відчували себе, немов у в'язниці.

Так, мене годували, одягали, навіть книжки принесли. Та я звикла блукати лісом, дихати чистим повітрям, купатися в озері, моя душа тягнулася до лісу Лихого Дракона. Я сумувала.

Намагаючись хоч якось розважитись, закутувалась у плащ і відкривши вікно, спостерігала за тренуваннями.

Черепус бурчав, що йому холодно і тоді доводилося закривати.

У той вечір тренування вже давно скінчилися, а я все сиділа і дивилася як синій Реарнар котиться за горизонт.

На фоні червоних гір, синя зірка виглядала фантастично.

Раптом, щось смикнуло мене за спідницю. Від несподіванки, я підскочила і мало не випала назовні, голосно скрикнувши.

– Чого кричиш, я так оглухну! – почувся дитячий голос.

Глянула вниз і побачила рудоволосого хлопчика, років восьми-дев’яти, що ліз наверх по каменях у стіні замку. Підтягнувшись, він легко заскочив на підвіконня.

– Привіт, я Джервіс!

– Привіт, а я...

Та я не встигла договорити, тому що хлопчик витягнув руку вгору, закликаючи мене мовчати.

Десь я вже бачила такий жест!

– Я знаю, хто ти. Ти відьма! – сказав він весело.

– І ти не боїшся?

– Чого б це? Дядько Айван мене захистить, до того ж ти – не така відьма!

– Як не така? – здивувалася.

– А просто! Звичайні відьми знаєш як смердять?! Ууууууу!!! – Джервіс демонстративно затулив носа пальцями й помахав долонею перед обличчям – Ти колись вигрібну яму нюхала?

Я похитала головою.

– От так вони пахнуть. А ти – ні. Ти пахнеш, наче квіти в бабусиному саду. Ооо!!! – видихнув він, помітивши Холодного – А це твій посіпака?

– Посіпака, де тільки слів таких набрався! – пробурчав Черепус – Я помічник!

– А правда, що ти мертвий? – спитав хлопчик із захватом роздивляючись сяючі кістки Холодного.

– Можна і так сказати.

– Оце номер!

– Послухай, Джервіс, не думаю, що тобі слід тут знаходитись, твій дядько ніколи б не дозволив тобі до мене прийти.

Безтурботно махнувши рукою, він відповів:

– Я вже достатньо дорослий, щоб самому вирішувати де мені бути. До того ж, я вже сказав, ти не така відьма. Мені подобається твоя магія, я її бачив там, внизу, коли тебе дядько привіз. Отут! – він стукнув себе по грудях.

– Ти бачиш мою магію? – спитала.

– Ага, бачу. Вона скрізь у твоєму тілі, та найбільше в грудях, в самому серці. Синя і блищить. З білими іскрами. Гарна!

– А твій дядько теж так може?

– Аякже! В дяді Айвана є …– він на хвилинку задумався – як же її називають…латродія, ні, ларторія… аааа лабораторія, ось! І там магія! Я сам бачив, коли… – хлопчик замовк і трохи почервонів – просто бачив. Хочеш подивитись?

– Не думаю, що це хороша думка. Твій дядько не хоче, щоб я виходила з цієї кімнати.

Джервіс кивнув.

– Це певно тому, що слуги тебе бояться. Та ми можемо вийти, коли нікого не буде, я покажу тобі як високо вмію стрибати! Ти ж бачила, як я заліз сюди!

Я вже почала нервувати, ануж хтось увійде? Та Айван мене вб'є, якщо побачить, що я говорю з його племінником!

– Ти боїшся! – проговорив хлопчик.

– Так, боюся. Ти ж сам сказав, що я відьма, і якщо хтось побачить тебе тут, в мене будуть неприємності.

– Не бійся, я швидкий, наче вітер! Можна мені до тебе приходити? – жовті очі подивилися на мене з надією.

– Не думаю. Твій дядя…

Малий бешкетник насупився і сердито випалив:

– Я сам вирішую! Я прийду, коли нікого не буде!  – з цими словами він відштовхнувся від підвіконня і зістрибнув вниз. Я мало не закричала та кинулася до вікна.

Джервіс стояв на землі й махнувши мені рукою, побіг так швидко, що я побачила тільки білий слід.

– То, он воно що, Даная! Він бачить твою магію! - задумливо сказав Черепус.

Я кивнула.

– А про запах ти щось знаєш?

– Я знав, тільки те, що сказав тобі тоді, що вони відьом чують, а от про те, що відьми їм смердять, я не знав. Дивно, що ти їм так не пахнеш.

Я стенула плечима.

– Я неініційована, можливо через це.

– Можливо.

– Цікаво, що то за лабораторія, про яку казав хлопчик? – проговорила задумливо.

Холодний тяжко зітхнув.

– І примудрилася ж ти врятувати драконоборця із прибабахом!

Мимоволі засміялася. Краще і не скажеш!