Розділ 27. Даная

Коли кроки драконоборця затихли, не одразу зрозуміла, що перестала мерзнути. Мені навіть жарко стало і я зняла хутряний плащ.

– Я нікудишній помічник, Данає, – раптово тихо проговорив Черепус – навіть відчепити цього покидька від тебе не міг.

– Сумніваюся, щоб хтось інший зміг, Черепусе. Не бери до серця. – покачала головою – Дивно, ти відчуваєш, як тут тепло?

– Ага, це каміння – ніколи про таке не чув.

– Чудернацький цей Бладар, звідки у них їжа в такому кліматі? Ти бачив скільки риби було на базарі?

– Цілком можливо, підземні ріки, ти ж помітила ті червоні гори.

Я кивнула.

– Може, та хіба на такій промерзлій землі щось спроможне рости?

– Вочевидь росте. Або ж вони знайшли якийсь спосіб, як от це каміння.

Роззирнувшись, побачила маленький умивальник. Вмившись і розстеливши на підлозі плащ, вляглась. Холодний притулився до мого боку.

Я була така втомлена й знесилена, що майже одразу заснула.

Прокинулася від того, що мене хтось уважно розглядає. Розплющивши очі, не одразу зрозуміла, де я, і що за чоловік стоїть в одвірку.

– Яка мила картина, відьма та її вірний прислужник! Не вистачає тільки мітли й казана. – насмішкувато проговорив Айван.

Я здивовано розглядала драконоборця.

Без бороди він здавався молодшим. Повні губи кривилися в усмішці. Вогняне волосся акуратно підстрижене. На ньому була чорна сорочка з якоїсь легкої тканини, такий же темний, наче ніч, бархатний дублет, розшитий золотими й срібними нитками. Чорні штани щільно обтягували стегна й довгі ноги. Завершували образ високі чоботи з незнайомої мені шкіри.

Переді мною стояв не Леон, якого я придумала, не драконоборець, що тягнув мене сюди на спині Дейніда. Переді мною стояв Лерд клану Червоних Драконоборців.

Холодний, впевнений в собі й жорстокий.

Його погляд ковзнув вниз і, прослідкувавши за ним, побачила, що сукня задралась під час сну майже до середини стегна. Схопивши спідницю я натягнула її так низько, як змогла.

– Думаю, для сором'язливості вже трохи запізно, – проговорив чоловік – ходімо. Тебе це теж стосується, нежить!

Ми йшли вздовж вузьких коридорів, і цього разу, я змогла хоч трохи роздивитися все навколо. Темні стіни були прикрашені дорогими гобеленами й картинами, на підлозі м'які пухнасті килими. Меблі здебільшого у темно-червоних тонах. Високі, вітражні, круглі вікна змальовували сцени битв з чорними Дранами.

Я навіть зупинилася, коли мій погляд зачепився за вітраж, що зображував високого чоловіка. Половина його волосся була чорною, а половина червоною. Очі теж були різні, одне жовте, одне зелене. В одній руці він тримав голову Драна, а в іншій – голову жінки з довгим, чорним волоссям. Нескладно було здогадатись, що то могла бути тільки відьма.

– Ти йдеш? – гаркнув драконоборець –  Я не збираюсь чекати на тебе весь день.

Відірвавши погляд від вікна, я поспішила за Айваном.

Нарешті ми зупинилися біля кованих дверей.

Відкривши їх, драконоборець глянув на мене й сказав:

– Ваші апартаменти, моя Лердо! Приведи себе до ладу, ввечері я за тобою прийду, і ще одне. Ходімо.

Увійшовши слідом за ним до невеличкої світлої кімнати, я неабияк здивувалася.

Айван перехопив мій погляд і, вигнувши брови, проговорив:

– Ти певно очікувала на щось інше, приладдя для тортур?

Я нічого не відповіла, роздивляючись все навколо.

Ліжко, вкрите пухнастою ковдрою, білий килим на підлозі, велике вікно й шафа. Та раптово, мій погляд зачепився за клітку, що висіла на товстому ланцюзі.

– Що це? – спитала напружено.

– Твій новий дім, Данає, тобі не подобається? Можу повернути вас назад. – запропонував глузливо.

– Ти чудово розумієш, про що я! – вигукнула.

– Аааа, то, ти про клітку. Це для нежиті. Давай, будь хорошим песиком і лізь всередину. – його губи посміхалися, та погляд був холодним, наче червона земля, по якій ми їхали сюди.

– Ні! – скрикнула я.

– Данає, мені здавалося, ми вже порозумілися, щодо твоїх відмов. – проговорив Айван, повільно наближаючись до мене.

– Не трудись, драконоборцю! – почула я голос Холодного.

Він злетів і усівся в клітку. Чоловік закрив дверцята й, провернувши ключ в замку, сховав його у себе в кишені.

– Ось так. Бачиш, зовсім не складно. І ніхто не постраждав. Скажи спасибі, що я його просто не вбив. Ще не вистачало, щоб по замку нежить літала.

Я вперто стисла губи й повернулася спиною до драконоборця.

– Де мої речі?

– Ти про ту жахливу сукню і затріпану білизну? Я наказав спалити. В моєму замку так не ходять.

– А мені плювати, як ходять у твоєму замку, Айване! – я різко повернулася до нього.

– Вибір у тебе, люба, не великий, або будеш гола ходити, або в тому, що тобі дадуть.

– Ти ненормальний!

– Справді? Можливо трохи. Та якщо ти сподіваєшся, що я поверну тобі Гримуар і ритуальний ніж, то ненормальна ти. Так, Данає, я його бачив у твоїй сумці. Знайшов у потаємній кишені. Тож, скажу останній раз, роби, що тобі кажуть і не постраждаєш. Ввечері будь готова.

Він розвернувся і вийшов геть.

– Готова до чого? – спитала я вголос.

Клацання замка стало мені єдиною відповіддю.

І що тепер? В животі забурчало. Ну, звичайно ж! Останній раз ми з Черепусом їли вчора.

– Цікаво, хоч годувати нас збираються? – прогугнявив Холодний і я мимоволі розсміялася.

– Я подумала про те саме. Гадаю, померти з голоду мені не дадуть.

Тільки встигла це сказати, почувся шум і двері знову відчинилися.

На порозі стояла пишна жінка з тацею, що ломилася від їжі.

Її карі очі напружено роздивлялися мене, та коли вона перевела погляд на клітку з Черепусом, жінка витягнула вперед вільну руку і намалювала у повітрі символ схожий на трикутник.

– Ректос Великий! Захисти! – прошепотіла вона.

Потім знов глянула на мене і, ніби зважуючись на щось, все ж таки зробила перший крок.