Даная

– Ні! Відпусти! – закричала я – Я не полізу йому на спину!

– Я б теж волів, аби ти пленталася за мною на цій мотузці до самого Бладару, та боюся, що в такому разі це займе не один іон.

Не слухаючи моїх протестів, чоловік з легкістю підхопив мене й всадовив на спину рудому монстру.

Я очікувала болю, проте не відчула нічого, окрім приємного тепла, що випромінювало руде хутро.

Одним плавним рухом драконоборець опинився за моєю спиною. Я напружилася, коли сильні руки притиснули мене до міцних грудей і спробувала відсторонитися.

– Якщо не хочеш впасти, раджу не крутитися. Холодний, – звернувся він до Черепуса – ти летиш сам по собі.

Черепус неохоче випустив моє плече і злетівши у височінь, завис в очікуванні.

– Це там? – спитав драконоборець, вказуючи на одну з Драконячих гір.

– Ні, трохи правіше.

– Добре.

Більше він не вимовив жодного слова, однак, Райн піднявся у повний зріст і високо стрибнувши, злетів над верхівками дерев. Певно, я ще ніколи так не кричала.

Нічого не могла з собою вдіяти. Здавалося, що я от-от випаду й полечу вниз. В голові виникла картинка мого бездиханного тіла, стікаючого кров'ю і я щосили вчепилася у руде хутро, на скільки це дозволяли зв'язані руки, одночасно притискаючись до єдиної опори – драконоборця.

Монстр майже не торкався землі й одним махом пролетів пів лісу.

Вітер шумів у вухах, та все одно, я почула гортанний сміх позаду.

Весело йому! Бодай би ти здох!

Діставшись ущелини, Дейнід на якусь мить зупинився, а потім стрілою пірнув униз.

Цього разу я навіть не кричала, а заплющивши очі, тихо молила первісного дракона послати мені миттєву смерть.

Раптово, запала тиша і я відкрила очі.

Ми знаходилися на самому дні розколини.

У вогкому червоному тумані темніли якісь невідомі предмети, та придивившись, зрозуміла, що це чиїсь кістки. Величезні кістки!

Чоловік зістрибнув на землю й роззирнувся.

 – І де ж вони? – спитав він роздратовано.

– Звідки мені знати! – відказала зло – Може, вони вже давно заіржавіли, або ж їх пожерли дикі звіри!

– Ладарій іржа не бере, і дуже сумніваюся, щоб якась тварина спокусилася його жерти – він отруйний для них.

Мої очі розширилися.

– А для мене?

– Теж. – відповів коротко, пильно роздивляючись все навкруги.

– Послухай, ти вже достатньо мене налякав, – заговорила скоромовкою – хочеш, я поклянуся тобі, що нікуди не піду з цього лісу й нікому не заподію зла. Ти знаєш таку клятву відьма порушити не зможе. Залиш мене тут!

Він повернувся до мене і його жовтий пекучий погляд ковзнув по моїм голим ногам. Спідниця задралася під час польоту, і тепер чорною масою збилася до середини стегна. Я відчула, як краска заливає лице.

– Ні. – відповів сухо.

– Але чому? Я не розумію!

Він стенув плечима.

– Твоє розуміння мені й не потрібно.

Твердими кроками рудоволосий направився вперед й, схилившись, вихопив із груди кісток червону кірасу.

Гуркіт луною прокотився по ущелині.

Це мені не сподобалося. Занадто голосно для такого місця!

Несподівано, звідкись зверху на мене щось капнуло.

Спершу, я подумала, що певно, починається дощ. Намагаючись розгледіти небо із цього напівтемного колодязя підняла голову вверх і заклякла.

Просто за декілька марів від мене сидів велетенський синій ящур. Голова всіяна довгими шипами й гострий хвіст, що сіпався із боку в бік.

З пащі, повної гострих зубів, капнула слина, шльопнувшись на гострий виступ, розлетілася цятками навколо.

Боячись поворухнутись, я хотіла позвати драконоборця, та відчула, як широка долоня затулила мені рот. А потім його руки буквально скинули мене на землю, від зіткнення із гострим камінням я зойкнула. У ту ж мить, хутро Райна перетворилася на рідкий вогонь й він зробивши різкий випад, вчепився у лапу ящура. Від тонкого неприємного вереску в мене заклало вуха.

Чоловік, перескочивши зі спини пса на ящура, охопив його шию. Пролунав характерний хруст. Монстр ще кілька разів сіпнувся і важкою тушею впав униз, підіймаючи клуби пилу.

Я скрикнула й відсахнулася – зубаста морда мало не причавила мені ногу.

Десь із глибини ущелини донісся шурхіт, від якого в мене сироти поповзли шкірою.

– Думаю, нам вже час. – спокійно проговорив цей ненормальний, згинаючи майже у рівний пласт знайдену кірасу і запихаючи її до моєї сумки.

Вогонь Райна згас і драконоборець знов закинув мене попереду себе.

Сил опиратися більше не було. Все одно він не відступиться. З тим самим успіхом, я б могла промовляти до стіни чи каменю.

Холодного ніде не було видно. Куди це він подівся?

За два стрибки, ми опинилися на кордоні між лісом і селищем. Райн трохи сповільнився і драконоборець зліз на землю, стягуючи мене слідом.

Чоловік приклав руку до голови цього дивного створіння і просто у мене на очах, Райн почав зменшуватись.

Якби сама не побачила – то, навряд би повірила.

Як таке можливо без магії?

За якусь хвилину, переді мною стояв звичайний рудий пес, хіба що, трохи більший за тих, що я бачила у селищі.

– Це ж магія! – вигукнула мимоволі.

– Можливо. – відповів драконоборець і потягнув мене уперед.

Із таємною надією очікувала, що от-от він наштовхнеться на невидиму перешкоду, і я зможу залишитися вдома.

Та на мій превеликий подив, він спокійно вийшов з лісу і мені не залишилося нічого іншого, як піти слідом.

Востаннє озирнувшись на високі дерева й густі кущі, почула ледве чутний шепіт:

– Щастииии….

Хитнувши головою, відвернулася. Ще тільки голоси чути мені не вистачало!

І плювати мені на удачу, я повинна придумати як втікти від цього божевільного!