Айван

Я дивився на маленьку фігурку, що стояла переді мною на колінах й всередині мене боролися два протилежні бажання.

Хотілося підхопити її на руки, впитися у повні губи й заставити забути про страх, а ще, хотілося вбити її з особливою жорстокістю.

Коли прокинувся сам, на тій драновій поляні, не міг зрозуміти де я, і чому навколо клятий ліс.

Не знаю яким чином, та заснув я пам'ятаючи тільки уривки минулого, а прокинувшись, пригадав все.

Хто я, звідки, і найголовніше – хто така каштанова дівчина.

Тепер, я не просто відчував її запах, я бачив магію, що тече її венами разом з кров'ю.

І магії цієї так мало, що можна вважати – Даная практично людина.

Практично – та все одно, вона не людина!

Чому вона приємно пахне? Будь-які відьми, навіть маленькі, смердять. Чому вона неініційована? Чому живе в цьому лісі? І чому вона мене врятувала? Це якийсь план? Хотіла принести мене в жертву? Тоді, чому так довго чекала?

Навіщо? Та зараз ставити ці питання не мало сенсу, занадто багато емоцій вирувало у мені, щоб я міг зрозуміти бреше вона чи ні.

Нічого, час в мене є, про все дізнаюсь!

Треба забиратися звідси.

– До речі, чому я не можу вийти з лісу? – спитав у дівчини.

Вона підняла на мене очі, що блищали від непролитих сліз.

– Не знаю, я… Я намагалася від тебе позбавитись, хотіла залишити тебе у селищі…, та не змогла.

– Що правда? Я просто шокований, відьмо! Який благородний порив! Що ж, перевіримо, чи зможу я вийти з лісу зараз. Вставай. Гроші в тебе є?

Вона повільно встала й розгублено глянула на мене.

– Гроші?

– Так, гроші. Райн, звичайно, довезе нас, та навіть йому потрібно їсти, як і нам.

Нежить Данаї заворушилась й замахавши крилами долетіла до її плеча, всівшись на ньому, наче ручний птах.

– Є трохи, – нарешті відповіла відьма – в сумці.

– А сумка де?

– Десь впала…я не пам'ятаю…

Ще б вона пам'ятала, бігла від Райна так, що земля під ногами горіла.

– Гримуар в сумці?

Вона знов витріщила на мене очі. Це починало мене бісити.

– Правило номер один – я питаю, ти відповідаєш одразу, зрозуміло?

Відьма кивнула.

– Так, в сумці.

Я повернувся до Дейніда і торкнувшись його лоба подумки проговорив:

– Шукай сумку з Гримуаром, і загаси вже драновий вогонь, я не хочу, щоб ти спалив дівку раніше, аніж я все від неї дізнаюсь. Повернешся на це саме місце.

Райн утробно загарчав, висловлюючи своє невдоволення, проте полум'я згасло, залишивши лише довге руде хутро.

Він схилив голову до землі та побіг кудись убік.

Я повернувся до Данаї:

– Пішли. – кинув.

Я бачив, як вона зморщилася, коли кігті Холодного сильніше впилися в її плече.

– І тебе попереджаю собака кістлява, щось викинеш – я їй зроблю дуже і дуже боляче, ти зрозумів?

Мені здалося, що тварюка прошипіла щось на кшталт – довбень безмізкий, та це було так тихо, що я не був певний.

– Зрозумів! – відповів голосно.

– От і добре, пішли!

Я з легкістю відшукав хатинку і якесь щемливе відчуття сповнило груди. Не так вже й погано тут було.

Пригадавши, як відьма називала мене Леоном, я здригнувся від відрази. Цікаво, цей Леон і справді її наречений? Схоже на те. Вона не брехала тоді. Майже.

Відв'язавши мотузку, що утримувала дерев'яне відерце біля струмка, я підійшов до дівчини.

Зрозумівши, що я хочу зробити, вона зібгала губи.

– Руки давай! – процідив крізь зуби.

– Навіщо це? Я не зможу від тебе втікти! Навіщо ти так робиш?

Не звертаючи увагу на її слова, я схопив її зап'ястя і почав обв'язувати їх мотузкою. Закінчивши, взяв у руки інший кінець – вийшло непогано.

Розвернувшись, пішов уперед. Мотузка натягнулася і я просто смикнув, не сильно, проте, дівчина мало не впала і поспішила за мною.

Ось так, нехай не сміє навіть думати, що те, що сталося вночі якось змінить моє до неї ставлення.

Варто було лише про це подумати й свідомість заповнили образи від яких кров прилила до паху й у штанах стало тісно.

Від злості я різко повернувся до дівки й прогарчав.

– І ще – ніякий я тобі не Леон! Не смій мене так більше називати, зрозуміло?

Вона кивнула.

– І як же мені тебе називати? – спитала тихо.

– Як тобі буде зручніше – господар чи хазяїн, сама обирай! – я криво всміхнувся і покрокував уперед.

Мотузка знов натягнулася, і я озирнувся.

Відьма вперлася обома ногами в землю так сильно, що п'яти потонули у грязюці.

– Залиш мене тут! Я в житті нікому зла не зробила і не збираюся! – її очі благали.

– Ні, не залишу. – відрізав.

– Я врятувала тобі життя! Якби не я, ти б стік кров'ю на тій галявині, де я тебе знайшла! – закричала дівчина – В тебе нема причин мене ненавидіти, я не ті відьми, яких ти зустрічав!

Підійшовши впритул до Данаї, не зважаючи на Холодного, очі якого так і блимали безсильною злобою, я тихо проговорив:

– Ти так впевнена, що не така, як вони? Ніколи нікому не зробила зла? Зовсім нікому? – на якусь коротку мить, на її лице набігла тінь невимовного суму, промайнула й зникла.

– Я не просив тебе мене рятувати, насправді, я б обрав смерть, ніж порятунок із твоїх рук. Та я б ніколи тебе не торкнувся, знай я, хто ти насправді така, тепер, мені за все життя не відмитися. І до речі, я врятував тобі життя, там біля струмка, тож, ми квити.

– Ти не зможеш провезти мене через всі Землі Червоних Туманів, мене просто не пропустять! Я нічого не порушила!

– Помиляєшся, моя хороша, ще і як пропустять! Я – драконоборець, а ти моя законна здобич, тож, не переймайся, зі мною тобі навіть перепустка не знадобиться.

– Краще б я залишила тебе там! Краще б ти здох! – закричала Даная і сльози градом покотилися з її очей.

Я розумів, що зараз у ній говорить відчай, та не міг стриматись.