Айван

Після того поцілунку каштанова дівчина почала мене уникати. Цілими днями шаталася у лісі, їжу приготує й усе.

Спати біля неї ставало все важче. В голову без кінця лізли образи Данаї у вологій сорочці, що обліпляла тіло, наче друга шкіра. У паху ставало тісно.

І начебто, ось вона, протягни руку і візьми, вона ж сама сказала – ми фактично чоловік і жінка, та десь глибоко в душі, мені не хотілося, щоб ця дівчина мене боялася. Я волів, щоб вона сама прийшла до мене, сама віддалася.

От тільки, як добитися жінки, про яку ти нічого не знаєш, та ще і яка тобі бреше?

Я сердито стис кулаки. Все, набридло! Остогидло тут сидіти!

Вчора, коли кружляв лісом, побачив кордон лісу за яким, вочевидь, починався той самий Ардес. Мені треба туди потрапити! Цілком можливо, там я зустріну людей, які знають Данаю і зможуть щось про неї розповісти.

Я сумнівався, що там знають мене, та перевірити варто.

Врешті-решт, можна спитати де я насправді. Я трохи скривився від цієї думки.

Навряд чи люди з радістю відповідатимуть здорованю на кшталт мене, та ще і який не знає де він.

Що ж – тоді без питань, просто подивитись.

Вийшов з хати – Даная була далеко. Відшукавши вузьку стежину, пішов уперед.

Раз чи два мені почулося, наче хтось сміється.

Доріжка почала петляти. Дивно. Я точно запам'ятав, що вона була пряма. По обидва боки тягнулися червоні кущі. Утім, зараз мені доводилося повертати у різні боки, поки, нарешті, я не опинився на тому самому місті з якого почав.

За спиною знову почувся сміх, схожий на передзвін маленьких дзвіночків.

– Магія… – пролунало в голові.

– Магія. – повторив вголос і така мене лють охопила від цього слова.

Що воно означає і чому злить мене?

Я глянув собі під ноги та вперто пішов уперед.

Ніхто і ніщо не змусить мене більше стирчати посеред лісу з ненормальною, яка весь час бреше!

Та після того, як стежка привела мене назад удесяте, я всівся прямо на землю й охопив голову руками.

Що таке відбувається?! Я втратив пам'ять, а не здоровий глузд!

Так не буває! Даная ж якось виходить із цього клятого лісу! Тільки от як?

Несподівано почувся шум, схожий на той, що виникає, коли хтось продирається крізь кущі.

Одним плавним рухом я підскочив на ноги, вдивляючись уперед.

Через кілька хвилин на стежини з'явилася жінка.

Висока, з довгим русявим волоссям, заплетеним у косу. Сукня вигідно підкреслювала її пишні форми й, навіть на мій невибагливий погляд, була дорогою.

Вона постійно озиралася на всі боки, та коли перевівши погляд, побачила мене, очі її мало не вилізли з орбіт.

Трясця! Тепер що, всі жінки будуть гепатись без свідомості, як тільки мене побачать?

Жінка круто розвернулася і майже побігла назад.

– Стійте! – гукнув я.

Та це тільки прискорило її втечу.

– Це Лора, Лора – дружина старости. Вона вас злякалася.

Пролунав тонкий голос зовсім поруч.

Розвернувся і побачив хлопця років восьми. Худого й одягненого у занадто довгі штани й светр.

Сині очі розглядали мене із благоговійним захватом.

– А ти, виходить, мене не боїшся? – хмикнув я.

Хлопець заперечно покачав головою.

– Ні, а чого боятися, ви ж людям допомагаєте! А Лора, так, вона до відьми йшла, знову зілля якесь купити, то і злякалася.

– Відьми? – перепитав я здивовано.

– Еге ж, кажуть, живе тут в нас одна у лісі. Страшна, як смертний гріх! – малий скорчив страшну гримасу, на підтвердження своїх слів – То, ти прийшов її вбити? – спитав він широко всміхнувшись.

Я хитнув головою, обдумуючи як відповісти так, щоб дізнатися якомога більше.

– Ще не вирішив, а вона що, справді така небезпечна, ця відьма?

– Наче ні, та все одно – драконоборці вбивають відьом! – запевнив мене хлопець – Відьми – це зло. Всім у селі розкажу, що бачив справжнісінького драконоборця, що вистежував відьму! – торочив він із захватом.

Драконоборець. Так. Це слово було мені знайоме. Скроні здавило від болю й мимоволі, я заплющив очі.

Свідомість сповнили видіння кривавих битв. Я з мечем, а навпроти величезний чорний ящур.

Картинка змінилася і до мене посміхалася літня жінка. Мама – зрозумів я. То була моя мати!

А ось, я гуляю по саду, все вкрите снігом і до мене зі сміхом несеться хлопчик років п'яти. Мій син? Ні. Ні. Я знаю, що це не мій син, та все одно хтось близький.

Так само раптово, видіння зникли, я відкрив очі, та хлопця поряд вже не було.

Певно, злякався. Що ж, непоганий день! Я все ще не розумію, хто я такий, та дещо все ж таки пригадав.

Драконоборці вбивають відьом. Що б це не значило, я скоро дізнаюсь.

Ніяких старих страшних жінок я тут не бачив, взагалі нікого не бачив, окрім Данаї.

Втім, хлопець сказав, що відьми зло. А вона не дуже схожа на зло.

– Так, алеж, приспати тебе вона намагалася й потім хотіла позбавитись! – підказав внутрішній голос.

Я зупинився. А що як каштанова дівчина і є та сама відьма? Та тільки, що мені зі слова, значення якого я не можу пригадати?

Трясця!

Вдарив кулаком у дерево й воно затряслося, зронивши на мене купу жовтогарячого й червоного листя.

Отже, з лісу мені поки що не вийти, доведеться чекати поки пам'ять повернеться остаточно.

Повертаючись назад, роздумував чи не запитати в Данаї хто такі драконоборці, та відкинув такий варіант. Якщо я і справді, драконоборець, як сказав той малий, то хтозна, навіщо я їй?

Ця невідомість зводила мене з розуму.

Як і сама дівчина. Своїм запахом, своїми очима, волоссям, яке вона розчісувала майже кожного ранку біля вікна, коли думала, що я все ще сплю.

Коли ж вона перевдягалася за ширмою, промінці Зерати ніби знущалися з мене, висвітлюючи стрункі ноги й повні груди. Я широко всміхнувся.

Ні, я не збирався казати Данаї, що під певним кутом ширма дозволяє побачити набагато більше, ніж приховати.